Добрий шматок нашого життя минув у системі переконань, що посуду має бути два види. Перший, то звичайні горнята і банячки, якими ми послуговувалися у щоденному побуті. А в паралельній радянській реальності ще існував посуд з серванта у вітальні.
І називався він не посудом, а – сервіз! При чому, сервізом його називали навіть тоді, коли справжнього сервізу там не було. У багатьох тодішніх помешканнях все, що складали у серванті, автоматично отримувало статус сервізу. Посуд з серванта старанно мили та пуцували до блиску перед святами, щоби знову туди гарно поскладати. Він призначався виключно на випадок важливих гостей чи подій.
Тих часів серванти нагадували щось середнє між складом та виставковою вітриною за скляними дверцятами. У менш заможних родинах там тулилася велика риба з кількома малими рибками, а з іншого боку красувалися акуратно викладені за ростом слоники. Між ними можна було побачити кілька кришталевих салатниць та розеток, і з десяток теж кришталевих склянок для горілки та води. Якщо серед цього скарбу були склянки на ніжках або горнятка для кави, то вони вважалися ознакою розкоші, яку пощастило вистояти у чергах або придбати по блату. Іноді там ще могла лежати або стояти, то залежало від наявного місця, коробка цукерок, подарована до якоїсь оказії, яку довго не відкривали аж до наступної оказії.
Заможніші викладали у сервантах теж салатниці, розетки, склянки, але вже з «чеського» богемського кришталю, на яких неодмінно мали блищати крихітні фірмові етикетки, які вказували походження. За втрату цієї етикетки, наприклад, під час миття, можна було добре отримати по руках.
Парад дефіцитів продовжували срібні або мельхіорові виделки або ложки у спеціальних коробочках, які відкритими клали на ребро, приперши до дзеркала задньої стінки серванту. В іншому випадку така коробка закритою слугувала підставкою у центрі для найоб'ємнішого предмета. Бо у центрі могла стояти велика салатниця з кришталю, який у цих хащах з дефіцитів навіть намагався блистіти, або животата порцелянова супниця. З неї неодмінно мав стирчати теж порцеляновий черпак.
Здебільшого на стінках тих сервізів возлежали античні герої та героїні, які гладили звірів або цілилися кудись з луків, а іноді не соромилися показати оголені перса і тягнули руки до золотої канви, якої на тих сервізах було щедро багато всюди. Ті самі малюнки повторювалися на салатницях, тортівницях чи тарілках.
читайте також: Кінематограф Китаю: від совка до глобального лідера
Якось на дні народженні іменинник, якому тоді виповнилося 6 років, з’ївши пляцок, почав апетитно облизувати такий таріль. На ньому вже не залишилося сліду від пляцка, а він продовжував лизати.
- Ти, що робиш? – спитала його мама.
- Цілую тьотю, - пояснив він.
Посуд з серванта - був фетишем, як страшенно бідних, так і немислимо багатих. Бідних, бо часами мусіли перед такими, як вони, показати, що вже не зовсім бідні. А страшенно багаті зберігали у сервантах ознаки тодішньої статусності. Приміром у сусідки тьоті Ліди жив сервіс на 12 персон, який налічував понад 100 предметів. І все це вона ухитрилася засунути у сервант, а між ним блищав чеський кришталь та столові прибори.
Серванти існували віддавна, але совок змінив їх роль. Якщо до совка у сервантах просто зберігали потрібний посуд, яким користувалися, то у совку сервант отримав роль домашньої музейної вітрини.
Трішки цінних ложечок, таці, склянки, а між ними, якщо не було книжкової шафи, фотографії рідних і тимчасово на найвиднішому місці вітальні стояли приперті до посуду вітальні поштівки з Новим роком. Пам'ятаєте рожевих дідів морозів, які обіймали юних щокатих хлопчиків, що символізували Нові роки або танцювали зі Снігурками.
Тексти привітань з відкриток щоразу урочисто зачитувалися впродовж Різдвяних святкувань, як тільки приходили нові гості. Після них здебільшого починалися декламування дітьми новорічних та різдвяних віршиків. («Раз я взувся в чобітки, Одягнувся в кожушинку, Сам запрігся в саночки І поїхав по ялинку.» - Ще не забули? За такий куплет можна було отримати навіть мегадефіцитну цукерку "Метеорит".)
До сервантів не віталося підходити дітям. Відкривати їх мали право навіть не всі дорослі. Поява якого-небудь криворукого члена родини поблизу серванту на тривалий час спричиняла занепокоєння сімейного масштабу. Якщо не дай Бог хтось з якихось причин брав щось з серванта у руки, то ту річ відразу старанно витирали та повертали назад.
Слід окремо повісти, що взяти щось з серванта страшенно хотілося. Бо для дітей все, що там лежало, несло у собі загадковий і навіть магічний зміст. Склянки чи горнятка з серванта не такими були на дотик, не так пахли. Вони так манили, що поки мама чи котрась з бабусь старанно їх мили, хотілося стояти поруч і зачудовано дивитися. Сам процес приносив насолоду. У сучасної дитини така ж ейфорія наступає хіба тоді, коли мама чи батько дають побавитися своїм айфоном.
читайте також: Я не знаю про що цей допис…
Коли я почав їздити за кордон, то перші рази щиро дивувало, як на пропозицію пригостити кавою, людина досягала з серванта горнятка і наливала у них. Може тому, що я гість, крутилося у моїй голові. Але до хати забігав малий і, щоби попити соку, теж брав горнятко з серванту.
Потім настала черга немислимих відкриттів. Виявилося, що у побут середньостатистичних американців і європейців не інстальована культура посуду з серванта. Звідти щодня беруть горня чи тарілку, коли потрібно. Але то ще не все. У середньостатистичних сім'ях і серванту, як такого немає. Точніше, сервант може бути, але виключно для того, щоби там зберігалися ужиткові речі, а не у ролі музейного прилавка.
Схожі на наші серванти можна побачити у заможних родинах, де вони, як ознаку статусності, зберігають колекційний посуд, пляшки з якимись немислимо дорогими винами та коньяками. І не завжди, бо для вин та інших спиртних напоїв у заможних є спеціальні приміщення чи бодай шафи, де регулюється температура.
Траплялося, що радянський сервант наповнювало кілька поколінь. В них ще у підперезаних гімнастерках порцелянові піонери розглядали античних героїнь на сервісах, а за всім цим, скрививши на бік дзьоби, меланхолійно спостерігали дерев’яні орли.
Кондові сучасні покої більше не обтяжені сервантами. Давайте не давати цьому оцінку. Інші часи – інші реалії. Дефіцитів більше не існує – були б гроші. А то означає, що відпала основна причина існування тих домашніх виставкових вітрин - потреба хвалитися «у мене є». А, коли щось є, то тим можна швидко похвалитися, виклавши фото у соцмережі.
Зрештою, все складніше уявити картину, коли після смерті батьків, де зі сварками, а де без сварок, діти та дорога родина ділять зібране у серванті й кожен несе додому на пам’ять якусь річ, щоби покласти у своєму серванті, як дорогу реліквію.
Тепер скло на сервантах здебільшого витирають старенькі батьки, роздумуючи, як там їх діти, які у месенджерах шлють вісточки з далеких і ближчих країв.
І поїхали вони точно не для того, щоби наповнити сервант. З часом слово сервант постане поруч з таким словами, як касета, бобіна, рахівниця. І будуть малюки нависати зі своїми «а чому», «а для чого», а батьки, розгублено посміхаючись, не зможуть пояснити дітям, для чого люди все життя скуповували різні предмети та розкладали їх у сервантах за склом лише для того, щоби всі бачили, що вони у них є.
Зрештою, а ви пробували логічно пояснити теперішнім дітям, що таке касети та для чого їх треба було крутити на олівці?
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram та читайте нас у Facebook. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
