Сто років тому внаслідок закінчення Першої світової війни почалося небачене раніше переформатування Європи...

 Більшість громадян України, здається, розуміє, що проблема із владою в нашій країні, котра особливо загострюється під час різноманітних виборів...

 Роки беруть своє… З кожним роком я стаю все добрішим – починаю любити людей. Ну, не те, щоб любити, а – жаліти.

1 листопада 1918 року в порту міста Пула – головній базі австро-угорських військово-морських сил – два італійських інженера-терориста потопили військовий корабель «Viribus Unitis» і ще одне менше судно під назвою «Wien».

Немає нічого особливого в тому, що кожна людина з раннього дитинства хоче стати кимось.

Останнім часом мені щось часто доводиться блудити між епохами й імперіями. От і цього разу, повертаючись з південно-східної окраїни цісарства - з Карпат, я потрапив на залізничний двірець.

У цьому тексті немає й слова про Україну чи українців, але думаю, що багатьом з нас такий спосіб мислення здається “своїм”, багато хто з нас міг би підписатися під кожним твердженням виступу.

Люди в черзі стоять з таким смиренним і побожним виглядом, як до церкви: Боже, поможи звалити з цієї країни!

Все нормально – я живий. Навіть, лежачи на засніженому асфальті, встиг згадати анекдот: «На щастя вдарився головою, отже нічого серйозного собі не пошкодив». Чесно кажучи, не дуже й хотілось вставати. Але...

Моя Приватна Декомунізація.

Ось так, покинувши рідний дім, я віднайшов свій власний. Тепер під моїм вікном пахне акація. У моєму садку дозрівають смокви і маслини. Зі спальні перед сном я дивлюся на море, яке своєю незворушністю наповнює мене спокоєм. А до сну мене приколисує тиша.

Відповідь: Тому, що місцевій гебні для відмивки репутації рекетирів, кришувальників злочинних бізнесів, хабарників і т.д., треба було імітувати якусь діяльність на захист держави. Тому що місцевому бидлу, хворому на диванний патріотизм, потрібна була жертва.

Наше європейське галицьке місто вмирає. Значної шкоди йому завдають мародери, які його грабують, та ще більшої – рагулі, які його просто вбивають. 

У нашому місті побільшало прохачів. Їх дуже багато. Їх надто багато. Просять жебраки, родичі потребуючих, волонтери – справжні і фальшиві. Просять на інвалідів і сиріт, на важкохворих і бездомних, а ще – на безпритульних собак. Небайдужі люди стоять перед непростим викликом – часто самі не знають, кому давати і скільки давати.

Цей рік приніс Україні і українцям драматичний досвід, з яким ми ще не стикалися за більш, як два десятиліття державної незалежності.

Українці південного сходу починають прискорено проходити ті процеси, які Західна Україна пройшла два десятиліття тому.

Це ж не сенсація – перемог, тобто переможних воєн ні в України, ні в українців не було ніколи. Були переможні битви, які втім не впливали на загальний результат війни.

В інтернет потрапила карикатура, де під гаслом "Хто не скаче, той москаль!" пародійний українець з оселедцем і в шароварах підскакує на граблях. Якщо ми змарнуємо й цю нагоду на побудову нормальної країни, то в національному гербі сміливо можна буде поміняти тризуб на граблі.

Євробандерівщина – поєднання непоєднуваних геополітичних виборів – це такий собі український кіндер-сюрприз для дорослих. Він, за аналогією морської свинки, ні не призначений для кіндерів, ні не є сюрпризом для дорослих. 

Важко робити прогнози в ситуації, яка динамічно розвивається.  Оскільки перемога однієї зі сторін в цьому конфлікті є мало правдоподібною, то вирішенням може бути тільки компроміс, котрий буде незадовільним для жодної зі сторін.

Події на нинішньому Майдані отримали вже чимало помилкових оцінок. І те, що там «стоїть вся Україна», і що там «народилася нова нація», і що там «твориться нова європейська історія».

«Українські психози» у галичан мають довгу традицію. Їх можна навіть згрупувати нині у три категорії: психози, пов’язані з українською історією, з періодом державної незалежності та з імовірним зближенням України з Європейським Союзом.

Нам, Галичанам, варто взяти ініціативу у свої руки. Ініціативу створення нової галицької спільноти, базованої на всьому тому прекрасному, що єднало стару, довоєнну спільноту – той «народ багатьох народів», про який писав Анджей Хцюк.

Сучасний український патріот мені особисто асоціюється з відставним радянським офіцером, університетським завгоспом періоду «здобуття державної незалежності».

Днями у Сатанові – живописному містечку на березі річки Збруч – зустрілися галичани і подоляни.

Коли за часів Австро-Угорщини існувало Королівство Галичини і Лодомерії, а потім Галицька автономія, то їх столицею був Львів. Зараз, звичайно ж, столиці Галичини немає, оскільки й самої Галичини не існує.

Нам, Галичанам, потрібне свято нашої Батьківщини. День, який би мав сприяти консолідації галицького суспільства, зміцнювати в ньому почуття солідарності і взаємоповаги з шанобою до минулого і з любов’ю до майбутнього.

Ніщо нас, галичан, так не вражає в столиці України, як хамство.

Звісно ж, простіше було б запитати, хто нас любить. Та все ж, понад двадцятилітні спостереження за цією тенденцією дають підстави визначити п’ять головних груп, які Галичан не люблять особливо.

Ті, хто так не люблять розмов про «автономність» Галичини, мали б принаймні, визнати, що галичани і так реалізують свою окремішність у цілій низці сфер.

Новий 2013 рік буде уже третім роком, коли українська влада планує провести всеукраїнський перепис населення.

Щоб відразу було зрозуміло – цей текст є запрошенням для небайдужих увійти до складу ініціативної групи по створенню та легалізації такого Руху. А тепер кілька слів про його призначення.

У кожній нормальній країні свідомі громадяни діляться на цинічних і наївних. Співвідношення між цими групами громадян формується відповідно до політичної культури, ментальності, традиції etc. В Україні ці пропорції максимально порушені...

Перед черговими виборами постає одвічне питання – за кого ж цього разу проголосують галичани?
За яким принципом будуть вибирати?

Ми, галичани, востаннє були по-справжньому вільними, ще коли були Білими хорватами. Після того, як Рюриковичі поневолили наших предків, галицькі землі завжди були в статусі колонії.

Мешканці Галичини вже так звикли голосувати, орієнтуючись на симпатії до персони чи до ідеологічного спрямування політсили, що й не звертають уваги на таку річ, як виборча програма.

Принаймні кілька народів нашого регіону Європи люблять хизуватися своєю «європейськістю» відносно всього, що на схід від їхніх кордонів. Але не всі хочуть пам’ятати про те, що в очах усього цивілізованого світу вони «європеїзувалися» в основному завдяки приналежності до імперії Габсбурґів. Ми Галичани – не виняток.

Коли дивишся на вулиці наших міст, то здається, що ми живемо у страшно елітній країні. Тобто такій елітній, що аж страшно.

Вислів «маленький українець» до широкого обігу запровадив президент України Віктор Ющенко. Мабуть народ маленьких українців йому був потрібен, щоб відчути свою власну велич, щоб переконливіше вдавати з себе великого патріота.

Ми не спромоглися за 20 років незалежності сформувати поміж себе зорганізовану суспільно-політичну силу, яка б була здатною здійснювати відчутний вплив на центральну владу з метою захисту інтересів Галичан.

Пропозиція лікаря-психіатра Олеся Фільца створити Етичний кодекс галичан зробила мені полегшу. Адже тепер авторів проектів такого кодексу можна підозрювати у будь-чому, тільки не у божевіллі.

Стара патріархальна суспільна структура Галичини, яка в певний спосіб була законсервована в радянські часи, сьогодні не витримує викликів часу і майже не функціонує. Перший показник цього – відсутність патріотичної галицької еліти.

Головною інтригою запланованих на наступний рік парламентських виборів в Україні стане те, чи ВО «Свобода» потрапить до Верховної Ради. Ця партія нині відіграє роль головного «націоналістичного пугала». Насправді в лавах «Свободи» практично немає націоналістів. Справжніх націоналістів.

Наступний рік може стати першим роком вільного продажу землі, про що щораз частіше говорять спеціалісти. Колись це має статися – скажуть прихильники вільного земельного ринку. Зараз Україна до цього не готова – кажуть противники...

Питання, здавалось би, риторочне. Якщо представники нетрадиційних сексуальних орієнтацій були і є серед гідних представників великих народів, то чому їх не мало б бути серед правдивих галичан?