Фото - з особистого архіву Михайла Прошака
Війна на східних теренах України не вщухає вже сім з половиною років.
Змінюються її назви: АТО, ООС… Втім, не залежно від назв сутність подій на Сході залишається незмінною: війна залишається війною. Вона вбиває кращих синів нашої країни, приносить біль та горе у родини, руйнує економіку, знищує впевненість людей у завтрашньому дні.
В переддень Дня захисників і захисниць України кореспонденту Фіртки вдалося поспілкуватись з цікавою людиною.
Наш герой – атовець, колишній морський піхотинець молодший сержант запасу Михайло Прошак. Одразу скажемо: він не потрапив на передову з перших днів російської агресії, як чимало з тих, про кого люблять писати медіа. Його шлях на фронт пролягав через осмислення, сумніви і навіть страждання. Адже на тій війні загинув його рідний брат і це наклало свій відбиток на ставлення його рідних до обраного ним шляху.
Проте, вибір одягнути військовий однострій був лише більш свідомий і твердий.
Михайле, в АТО/ООС ти воював у лавах Морської піхоти – в еліті Збройних Сил України та ще й вступив туди на службу у достатньо зрілому віці – практично у 40 років. Ти раніше проходив там строкову службу?
Ні. Строкову службу я не проходив взагалі. Як це сталося? Свідомо від армії не косив. Були певні медичні проблеми, а потім… Потім не підходив за віком.
Проте завжди хотів служити в елітних військах. Чомусь мене завжди тягнуло до морської піхоти або навіть до морського спецназу. Адже з одного боку – це неабияка романтика. Ну уяви собі: що може бути кращим і романтичнішим, ніж море, хвилі, легкий бриз…? А з іншого боку – це важка робота для справжніх чоловіків. Постійні тренування, фізичні та психологічні навантаження, тактичні навчання, стрільба, рукопашний бій. В моєму дитинстві про таке мріяли усі хлопці.
Зрештою, слабаком себе я ніколи не вважав. Займався фізичною культурою, рукопашним боєм, не цурався важкої фізичної роботи.
Можливо, саме через свою мрію і в АТО пішов не одразу: боявся, що не візьмуть у спецвійська. У 2014 – 2015 роках брали переважно за мобілізацією. Щоб потрапити, скажімо, в десантно-штурмові війська, морську піхоту, а тим більше до спецназу, необхідно було мати відповідну військово-облікову спеціальність. А у мене вона звідки, якщо строкову не служив? Направили б у піхоту… Боявся розчаруватись в армії. Знаєте, як воно тоді було? Забезпечення немає, військової форми немає, засобів захисту немає…
Тільки це стримувало чи ще щось?
Ну як сказати… Можливо... Війна – то, знаєш, не прогулянка. На ній люди гинуть. Коли тобі під сороківку, починаєш думати не лише про себе, а й про своїх рідних. Як вони переживуть, якщо мене, не дай Боже, у цинковій труні привезуть?
На Сході загинув твій брат. Як це сталося і як вплинуло на твоє рішення піти до війська?
Ми з Андрієм були братами по батькові (батько і мама давно вже живуть окремо). Проте були з ним справжніми друзями.
Андрія призвали до війська у першу хвилю мобілізації. Служив у 5-му батальйоні територіальної оборони «Прикарпаття». У його складі брав участь у бойових діях у районі Амвросіївки. Після розформування батальйону проходив службу у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді. Брав участь у боях за Дебальцеве. Там і знайшов свою загибель.
День 30 січня 2015 року, коли брата не стало, я запам’ятав на все життя. Про те, що Андрія вже нема, мені повідомив телефоном його товариш. Як пізніше з’ясувалося, братова БМП проривалася на допомогу пораненим і потрапила у засаду, під перехресний вогонь.
Тіло його шукали майже місяць. Лише 25 лютого до мене зателефонував знайомий з обласного військкомату і повідомив, що тіло перебуває в одному з моргів Дніпропетровська (зараз – Дніпро – ред.)
Чи вплинула загибель Андрія на мій вибір. Так, звісно. Як? Я б сказав двояко.
З одного боку додала рішучості: кортіло помститися ворогам. З іншого – навпаки. Загибель брата боляче вдарила по моїх рідних. Коли стикаєшся зі смертю близької людини, починаєш дивитись на життя зовсім по-іншому. Загибель Андрія вплинула й на мою матір. Він, зрозуміло, не був її сином, проте мама його добре знала. Ну і, зрештою, я – її син. І їй аж ніяк не хотілося, щоби зі мною сталося те ж саме.
Мати категорично була проти того, щоб я пішов до війська. Я ж, навпаки, рвався на фронт.
Як вирішили суперечку? І як відбулося твоє перше «знайомство» з районом АТО?
Компроміс знайшли досить швидко.
Справа в тому, що у 2015 році на підконтрольній Україні частині Донбасу активно будувалися фортифікаційні споруди так званої другої лінії оборони – доти, окопи, бліндажі. До цього процесу долучились усі регіони України. Власне, для кожної області виділили окрему ділянку для будівництва фортів. Таку ділянку мало і Прикарпаття. В нашому краї спішно набирали бригади будівельників. У складі однієї такої бригади поїхав і я.
Зауважу, фортифікаційні споруди будувалися всього за кілька кілометрів від лінії розмежування. До боїв було, як то кажуть, рукою сягнути. Час від часу до нас долинали звуки канонад, іноді ворожі снаряди долітали й до нас.
Проте у мене було багато часу, щоб поспілкуватися з хлопцями-атовцями безпосередньо у зоні бойових дій. Таке спілкування дало мені додаткову мотивацію для того, щоб надалі й самому піти до війська. Війна ставала для мене ближчою, зрозумілішою.
Коли ж твоя мрія піти служити у спецвійська нарешті здійснилась?
У 2017-му. Наші Військово-морські сили на той час вже оговтались від удару, який завдали кримським «аншлюсом», країна інтенсивно розбудовувала Морську піхоту: створювались нові підрозділи і цілі бригади, які комплектувалися вже не мобілізованими, а військовослужбовцями служби за контрактом.
Контрактники перш, ніж потрапити у війська, проходили вишкіл у спеціалізованих навчальних центрах. Тож для того, щоб піти служити у морську піхоту, ба навіть у підрозділи спецпризначення, вже не потрібна була військово-облікова спеціальність, набута на строковій службі. Таку спеціальність давали навчальні центри.
Тоді я пішов до військкомату і переконав комісара в тому, що за своїми фізичними, психологічними якостями та станом здоров’я я можу проходити службу у спеціальних військах.
Де довелося проходити службу? Чи одразу потрапив до АТО?
Спочатку служив у 36-тій бригаді морської піхоти. Пізніше потрапив до 503-го окремого батальйону морської піхоти. Це була щойно сформована нова частина і пунктом її дислокації стало місто Маріуполь на Донеччині. Тому можна сказати, що в АТО, а пізніше в ООС, я прослужив майже весь термін контракту.
Звісно ж, Маріуполь – це не передова. У складі батальйону брав участь у бойових діях у районі населених пунктів Широкине, Павлопіль, пізніше – під Водяним.
Так сталося, що обидва ці сліди не лише у душі, а й на тілі.
Чи прихильно сприйняла Донеччина хлопця з Галичини? Чи відчувалося якесь вороже ставлення з боку місцевого населення?
Ставлення було радше байдуже. Десь у 99% місцевого населення. Напевно, з половину місцевих ще десь у глибині душі підтримують сепаратистів. Проте війна, розруха, безробіття, постійні обстріли настільки вже набридли місцевому населенню, що їм вже байдуже, хто ними керує: аби лиш був спокій і не стріляли.
Ворожість, звісно, відчувалася. І щодня: з того боку лінії розмежування. Ті хлопці ні на мить не давали нам забути, що ми все-таки на війні.
Як склалася твоя військова «кар’єра»? Чи довелося кимось покомандувати, а чи командували лише тобою?
Хм. Мушу визнати: військова, якщо так можна сказати, кар’єра у мене складалася досить вдало і стрімко.
Прийшовши на службу матросом, я вже невдовзі був призначений на посаду командира відділення, отримав звання старшого матроса. Наприкінці 2018 року я став молодшим сержантом. В кінцевому підсумку дослужився до головного сержанта десантно-штурмової роти. Відповідав за бойову підготовку бійців.
А влітку-восени 2019 року навіть довелося покомандувати взводом. Був призначений тимчасово виконуючим обов’язки командира зведеного взводу.
У його складі довелося виконувати деякі специфічні завдання, в тому числі у «сірій» зоні. Власне, там і отримав одне з поранень, яке поставило, як то кажуть, хрест на моїй військовій кар’єрі. Зате я зберіг життя і здоров’я своїх хлопців. Можна сказати сповна відпрацював свій позивний – «Архангел».
Розкажи про свої поранення, як це сталося?
Перше поранення я отримав влітку 2018-го. Досить банально. На взводному опорному пункті під Павлополем дістав кулю в груди від снайпера. Вважаю, що мені пощастило.
По-перше, я був у бронежилеті. Куля броню пробила і застрягла у м'язі між ребрами. Фактично я сам витягнув її з тіла, як то кажуть, «за хвіст». Куля калібру 7,62 міліметри. Такі використовуються для стрільби зі снайперської гвинтівки СВД. От тільки стрілець насправді навряд чи був справжнім снайпером. В іншому разі я б тут з тобою не розмовляв. І, власне, це також везіння.
Друге поранення виявилось для мене більш серйозним. Власне, це було не поранення, а контузія.
Пригадую, то було у вересні 2019 року у районі Водяного. Я вже командував зведеним взводом і разом з хлопцями із взводу ми працювали у «сірій» зоні. Успішно виконавши завдання, поверталися на базу.
Тільки-но вийшли з посадки, як сепари відкрили по нас вогонь із мінометів. Одна «сто двадцять другий» (артилерійський снаряд калібру 122 міліметри – ред.) розірвався позаду мене у посадці. Посадка прийняла на себе уламки, проте не змогла погасити ударну хвилю.
Спочатку все було нормально. Наслідки почали проявлятися дещо пізніше: спочатку проблеми з вухом, потім з зором. А далі почалося: численні госпіталі, комісії…
У травні 2020 року в мене підходив до кінця термін контракту. Оскільки я мав поранення, для того, щоб продовжити контракт на службу у спецвійськах, мені необхідно було пройти військово-лікарську комісію, а там вирішили б, що з моїми хворобами я далі служити не можу. Коли проходив ВЛК в Одеському військовому шпиталі, один з лікарів мені так і сказав: "Ну от і все, синку, ти вже своє відслужив".
Як наслідок, маємо те, що маємо: сьогодні я інвалід військової служби ІІ групи. Інвалідність отримана в ході виконання обов’язків із захисту Батьківщини.
Ти отримав поранення, виконуючи службовий обов’язок. Отже, ти – герой. Чи легко бути мужнім, бути героєм на війні?
На війні бути мужнім легко. Для солдата війна - це робота.
Робота, яку треба виконувати, як би небезпечно це не було. Адже йдеться про захист твоєї Батьківщини, про безпеку твої рідних і близьких. Робота складна, щоденна. До якої дуже швидко звикаєш.
Зрештою, там, на передовій, ти розумієш: або ти його, або він тебе, і це додає рішучості та мужності.
Крім, власне, АТО та ООС, були якісь яскраві моменти під час служби у війську?
А як же. Клятва морпіха, клятва сержанта, церемонія вручення берета морської піхоти, церемонія вручення частині бойового прапора, а ще – участь у міжнародних навчаннях «Сі-Бриз-2019».
Ці навчання – напевно, один з найцікавіших періодів моєї служби. Стільки цікавих вражень: стільки іноземних військових з націй-партнерів, нових знайомств.
Що найбільше запам’яталося з тих навчань?
Стрибки з парашутом з вертольота Мі-8. З подивом для себе виявив, що американські морпіхи з парашутом не стрибають. Стрибали ми, з нами стрибали молдавські військові…
Крім того, закарбувався у пам’яті морський похід до берегів Грузії одразу по завершенню навчань. Ми йшли на середньому десантному кораблі «Кіровоград». Нас тоді ще переслідував російський есмінець.
Його капітан за будь-що намагався перешкодити нашому походу. Передавав по радіо, що ми, мовляв, не можемо увійти в певний квадрат, оскільки там нібито відбуваються військові навчання.
Втім, наш капітан зробив запит у міжнародні безпекові установи і з’ясував, що у квадраті, прохід через який нам намагалися заборонити, жодних військових навчань не відбувається.
На твою думку, наскільки боєздатними є сьогодні наші Збройні Сили і Морська піхота, зокрема? Чи готові вони протистояти агресору і звільняти наші окуповані території?
Не скажу за всі Збройні Сили, проте стосовно Морської піхоти я знаю точно: сьогодні ці війська забезпечені усім необхідним. Поступово відбувається їх переозброєння. Хоча й повільно, але надходять нові зразки зброї, екіпірування. Хотілося б ще новішої техніки, але гадаю і то колись буде.
Проводяться навчання, в тому числі у співпраці з країнами НАТО. Наші бійці відточують набуті навички і навіть передають бойовий досвід військовим з країн-партнерів.
Головне ж у війську - це бойовий дух. Він у наших хлопців високий. Тому можу сказати впевнено: наші українські бійці сьогодні не лише готові захистити нашу країну (вони це роблять щодня), а й перейти у наступ, щоб звільнити від ворога наші землі. Була б лише відповідна політична воля керівництва нашої держави.
Михайле, ти зараз цивільний, інвалід. Чим займаєшся? Чи не впав у депресію через те, що був змушений полишити Військово-морські сили?
Тоді сталося те, що сталося. Я отримав поранення, захищаючи Вітчизну. Тому про це не жалкую. Шкода, звісно, що довелося розпрощатись з військовою службою. Але роботи багато і тут, у цивільному житті.
Не всі атовці легко інтегруються у цивільне життя. Дехто дійсно впадає у депресію, у когось загострюється посттравматичний синдром. Таким людям потрібно допомагати. Вони повинні відчувати і розуміти: вони не одні у цьому світі.
І я – вимушений пенсіонер, інвалід, маючи вільний час, як можу, їх підтримую. Саме тому я в Обласній спілці учасників та інвалідів АТО. Разом з побратимами намагаюся брати участь у всіх громадських заходах за участю атовців, в тому числі двічі брав участь у Марші патріотів, який щорічно проводиться 24 серпня – в День Незалежності України.
Життя продовжується навіть тоді коли ти цивільний. І не лише продовжується, а розквітає новими барвами…
Якщо ж виникне необхідність знову стати на захист моєї Батьківщини, я з готовністю зроблю це знову і знову. Сил, здоров'я та мужності для цього у мене вистачить!
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram та читайте нас у Facebook. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Не всі захисники – чоловіки, і не всі чоловіки – захисники: чому 14 жовтня – свято не про стать
Територіальна оборона на Прикарпатті: на порозі важливих змін
Здоров"я вам всім ветеранам .
Шана та подяка таким людям!