Все нормально – я живий. Навіть, лежачи на засніженому асфальті, встиг згадати анекдот: «На щастя вдарився головою, отже нічого серйозного собі не пошкодив». Чесно кажучи, не дуже й хотілось вставати. Але, як людина відповідальна, я мусив перевірити: 1. Чи не розбився телефон? – ні. 2. Чи не вилетів гаманець? – ні. 3. Чи ключі від хати на місці? – так. ОК. Чи всі органи функціонують – так. Чи щось болить? Болить спина, права рука, дупа (але це можливо геморой) – тобто все те, що боліло б, якби я просто послизнувся і впав на «свою, Богом дану мені землю».
Отже, поки небайдужі громадяни (шо вони, бля, роблять на сраній сихівській хуторівці о 18.45???) підходили несміливо, щоб глянути, чи чувак живий, чи ні, я думав, що це було? Пішохідний перехід, означений, освітлений. Водій легковушки (не знаю, чи крута, бо відрізняю машини тільки за кольором) в лівому ряді зупиняється, щоб мене пропустити. В правому жене маршрутка №40 і, бля, збиває мене за крок до тротуару. Я хотів би встояти як супермен, але лечу і думаю – ніхрінасобі: яких ще сигналів – означений, освітлений, справамашинастала – треба водієві громадського, маршрутного транспорту?
Карочє – я встаю. Підходить молодий симпатичний чоловік і питає, як питають в американських фільмах переїханих поїздом напополам чуваків: «З вами все добре (Are you O`K)?». Я не даю йому сатисфакції (Yes, I`m OK), кажу по-людськи: «Не знаю, може щось не в порядку, але я не відчуваю через шок». Моя відповідь збиває йому матрицю і він мовчки стоїть, очікуючи, як буде розвиватись ситуація.
І тут нарешті виходить водій. Я спочатку аж злякався – невисоке, трохи сивувате створіння (десь мій ровесник, або зважаючи на шкідливу професію – молодший): обличчя сіре, плечі коло вух, на яких безпорадно баламкаються кволі рученята. І дивиться на мене, як на (прости Господи) Воскреслого. Я аж злякався: зомбі, думаю, або в останній стадії алкогольного сп`яніння. Але воно, ось це (майже убівєц праклятий) вішається кволими рученятами мені на шию і заїкаючись лепече: «Брат, ти живий!». «Поїхали зі мнов, там всьо порішаєм». В якийсь момент мені навіть захотілось його обійняти і поцілувати в чоло. Але слово «брат» мене зупинило. Я тверезо подумав – якийятобісукабидлобрат.
А потім я зробив щось нелюдське, негуманне – я звернувся до нього на «ви» і досить м`яким, як на ситуацію голосом – «Ви що, хочете закінчити життя у тюрмі?». Так, це було жорстоко з мого боку, він до цього не був готовий: рученята обвисли, погляд потупився, уста ображено стиснулись у мовчанці. Незручну ситуацію спробувала вирішити старша пані, яка якраз підійшла зі своїм ще старшим чоловіком: «Візьміть його телефон». «Нахріна мені телефон цього придурка – досить різкувато і, здається, образливо для пані відповів я – що я його буду вітати з днем народження кожного року?».
Ясно, що після цього зі мною не було, про що говорити. Пан і пані мовчки відійшли за своїм маршрутом, молодий чоловік переконався, що зі мною «все ОК», і теж пішов. Самотній, покинутий, принижений водій понуро повернувся до своєї маршрутки і включив двигун. А я теж пішов спокійно до трамвайної зупинки.
Маршрутка № 40 проминала мене повільно і урочисто, як жалобний кондукт. Пасажири дивилися на жертву ДТП, як мені здавалося, трохи зі співчуттям, а трохи з осудом. Я теж подумав: от, чувак, ти преш, ніби нічого не сталося, а ти ж мало не поліг щойно під колесами (ні, не під градами терористично-російських збройних формувань, не від вибухового пристрою ІДІЛ) простого галицького рагуля, який не дивиться на дорогу, бо – або рахує гривни, або триндить з молодицями, або говорить по телефону, або…..
Та, на щастя, в мені все ще живе той огидний, ненависний багатьом Павлів. «Ну і що, - каже він зі своєю пацаватою ухмилкою - на пішохідному переході у Львові загинув великий поет Римарук, бо повільно йшов. А у Києві загинув на веловипеді великий перекладач Перепадя, бо зашвидко їхав. Ну і що? А ти хто? Кожного дня в цій вашій святійбля Україні гинуть десятки пішоходів. І що? Іди, блін, додому і дякуй Богові, і не тринди. Живий? – Живий. Ну і всьо.
Будь я німцем чи шведом, так би і зробив. Але ж це прокляте словянство каже: йди чувак випий за те, що живий. Іду, п`ю, не сам, багато. А потім невідомо як долажу додому, кладу черевики на стіл, шкарпетки в мікрохвильову, течку з документами в шафу для одягу… і засинаю.
А вранці (ну, дуже рано) прокидаюся і думаю: знаєш, чувак, краще б ти вчора поліг під тією засраною маршруткою № 40.
PS Не дзвоніть і не пишіть, не питайте, чи зі мною все ОК. Так, я живий.
PS1 Не дзвоніть і втішайте, що буває і що не всі в цій країні придурки. Не переконаєте – для мене це країна придурків.
PS2 Не пишіть і не дзвоніть, щоб порадити взяти з водія бабла. Його засрані 300-500 гривень не дадуть мені можливості звалити з цієї країни. А все решта не має значення.
І ВЗАГАЛІ – СПРИЙМАЙТЕ ЦЕЙ ДОПИС, ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ ТВІР МАЛОЇ ФОРМИ
