«Наша сила в єдності», — мати полеглого Героя, якого поховали в Коломиї, через окупацію рідного Енергодара

Через повномасштабне російське вторгнення в Україну чимало громадян змушені покинути домівку, рятуючи себе та рідних.

Західні регіони країни стали не лише військовим тилом, але й прихистком для сотень тисяч постраждалих від російської агресії.

Про пережите внаслідок російського нападу та втрату сина на війні, якого через окупацію рідного міста поховали в Коломиї, журналістці Фіртки розповіла мешканка Енергодару — Любов Чабанюк та її неповнолітня донька Анна. Жінка разом із донькою та малолітнім сином евакуювалась до Писанкової 11 серпня 2022 року.


«24 лютого в Енергодарі»


Я працювала на Атомній електростанції. У той час, у школі, де були діти, почалась паніка, всіх забирали. А я ж на роботі, не розуміла, що діється. Зателефонувала дітям й кажу, щось "не те" відбувається. Люди масово знімали готівку у банках. Ми нічого не знали, до нас не приходили новини, що почалась повномасштабна війна.

У той час, ми чули, що на міста здійснили наступ, але, розумієте, в мене дуже відповідальна робота — і я не могла не прийти на роботу. У цей день у нас не було сирен, але ми здогадувались, що відбувається щось страшне. Згодом, голова Запорізької ОВА сказав, терміново вимикати світло, адже існувала загроза. Ми всім містом робили "затемнення".

Коли ми в місті почули першу сирену, я зателефонувала до вчителів своїх дітей, начальниці й розпитувала, чи це навчальна сирена. Тому що, нам розповідали, що можуть бути й навчальні сирени — апаратуру перевіряли на справність.

Таким чином ми довго не розуміли, що відбувається. Коли я почала телефонувати, нам повідомили, що тривога не навчальна. Почалась паніка: у думках було лише: "Куди ж тікати?". Тим часом мешканці будинку почали збігали донизу. Ми схопили документи та кота, бо без нього ми нікуди.

Дякувати Богу, тітка колишнього чоловіка мешкає в Угорниках, що на Івано-Франківщині. Але, оскільки вона прихистила в себе родичів з Києва, то ми переїхали в Угорники на квартиру, а тоді переїхали в Коломию.


«У нас дуже глушили інтернет та зв'язок»


Перед початком навчального року окупанти сильно глушили інтернет та зв'язок.

Як мати, я відчуваю відповідальність перед своїми дітьми, адже в мене донька навчається в сьомому класі, а син — в дев'ятому. Мені страшенно не хотілося, щоб вони пропускали школу. 


«Без кінця бомбили місто та атомну електростанцію»


Після початку повномасштабного російського вторгнення, коли все більше й більше окупанти почали бити по нашому місті, їх круг звужувався - почали захоплювати місто.

Били по дачах, де люди працювали, по "людських" гаражах. Без кінця-краю бомбили місто та атомну електростанцію. Про це було всім відомо, адже в різних ЗМІ це висвітлювали та говорили про це. Але я ще пригадую, як 5 серпня, окупанти вдарили по високовольтній лінії й було чути відголос вибухів на все місто.

Ми бігали при кожній тривозі, загрозі, ходили в укриття в Молодіжний центр. Він від нас недалеко. Всі мешканці з прилеглих будинків також мали сховок там.  

У нашому місті немає спеціальних підвалів, є лише такі з трубами, де необхідно згинатися, але вони не передбачені для сховку: там сиро, вода постійно капала, щури бігали.

У Коломиї ми побачили хороші укриття, а в Енергодарі будинки з укриттям не будували.


«Російські військові почали шастати по квартирах»


Очільник міста Дмитро Орлов, наголошував, щоб люди сиділи в коридорах або ж у ванній, щоб дотримувались "правила двох стін". А ми виходили у загальний коридор, який був у нас в будинку.

Російські військові почали шастати по квартирах, шукали українських воїнів, тих, хто мав проукраїнську позицію, лідерів.

Ми на двері у наше приміщення поставили замок. Хоч двері й не металеві, але хоч якась та й була перепона — й просто так неможливо було зайти. Тільки після цього змогли спокійно спати у коридорі, бо знали, що просто так загарбники туди не увірвуться.


«За проукраїнську позицію забирали в катівні»


Міський голова наголошував, щоб мешканці менше знаходилися на вулиці та ні в якому разі не спілкувалися з бойовиками. Адже окупанти постійно провокували людей, говорили нам, щоб ми їм віддавали наші документи, могли забрати мобільні телефони.

Якщо знаходили в телефоні щось проукраїнське, то могли забрати людину в підвали або "на ями". Для розуміння, це такі катівні, де знущались з енергодарців.

На атомній електростанції, де я свого часу працювала, думаю, такі катівні теж були. Бо місцевого водолаза в одній із таких катівень вбили, адже той не хотів зливати басейн. А ці басейни охолоджували реактори, їх зливати не можна. Рашисти так його били, що в реанімації чоловіка врятувати не змогли. Крім того, стежили за воїном АТО, підловили момент, коли той повертався з роботи, — і вдома розстріляли.


«Вони вдерлися з важкою технікою, а містяни проти них стали з українським прапором»


Люди виходили й перешкоджали руху важкої російської техніки. Окупанти до нас вдерлися з танками, броньованими високими машинами, а наші люди проти них - з прапором України. Міський голова теж там був, намагався з ними домовитись, щоб було все мирно й без загрози для життя мирних людей.

Чоловік, який теж був в натовпі, підійшов до бойовиків із прапором, намагався щось донести, але у відповідь почув:

«Ми вас зараз будемо окуповувати».

Містяни перекрили дорогу величезними смітниками, загарбники почали по них стріляти. Чоловікові, який пішов до них з прапором, підстрелили ногу. Дмитро Орлов, закликав всіх негайно розійтися по домівках, ховатися та шукати прихисток у безпечніших регіонах.


«Під звуки повітряної тривоги ми цілу ніч в підвалі молилися»


Страшно згадати, як російські окупанти заїжджали в Енергодар. Ми тоді були в укритті й люди почали молитись: хто, як міг та хто, як вмів. Просили Бога, щоб загарбники не рознесли наше місто, бо ми знали, що допомоги немає звідки чекати.

Цілу ніч в підвалі молилися під звуки повітряної тривоги. Там було дуже багато людей, тварин. У всіх була паніка.

В укритті було дуже мало місця, не було ліжок чи розкладачок, люди спали «одне на одному», палили цигарки. Вбиральні не було, лише відро за шторкою. На ніч задля безпеки ми закривались.

А після «сну» люди хотіли вийти, подихати свіжим повітрям, але адміністрація закладу нам повідомила, що не можуть нікого випускати, бо неподалік ще ходили снайпери. Вони були переодягнені в цивільних одяг й прикидались, що вони місцеві мешканці. Вислуховували, що кажуть люди, де можуть бути українські бійці та люди з проукраїнською позицією. Після того, як відкрили підвал, всі страшенно боялися, адже бачили, що відбувалось у Бучі. Ми розуміли, що вони можуть зараз всіх разом розстріляти.


«Попри страх наші люди відстоювали свої права»


Вибухами і стріляниною окупанти розганяють мітингарів
відео з Telegram-каналу Енергодар 

Після окупації почалась гуманітарна катастрофа: не було ні хліба, ні будь-яких харчових продуктів. Бойовики ввели податок для місцевих підприємців, якщо останні не хотіли його платити їх — "звільняли". Бо, якщо хочете працювати, повинні платити росіянам.

Згодом у місті почались мітинги. Ми жили в центрі й бачили все на власні очі. На вулицях стояла російська техніка. На таких мітингах містян розганяли сльозогінний газом, танками, були постраждалі, люди отримували значні опіки, терпіли знущання.

Окупанти нещадно привласнювали гуманітарну допомогу. Мешканці просили віддати те, що належить їм, щоб вижити, а вони її забирали, а свою "допомогу" (що попало), змушували брати - воно ж не відомо, що там всередині й звідки взялося. Ми її не брали, як би не було складно, якби ціни не зростали, але люди виживали як могли.


«Бойовики переконували, що ЗСУ по собі стріляють»


Годину часу в окупованому місті я виділяла для того, щоб ми з дітьми трішки прогулялися. Біля нас недалеко був парк, ми виходили, щоб погодувати лебедів, черепашок, голубів. А поруч була дорога на пляж, а там знаходилось Садово-городницьке товариство «Волна», й вони їздили до того приміщення. Одного разу ми вийшли трохи прогулятись, але як тільки повернулись почули постріли.

Увечері почались провокації: бойовики говорили, що то ЗСУ стріляють, й що вони не мають до того жодного відношення. Але ми знали правду: українська розвідка працювала та інформувала, що російські гради були налаштовані на Енергодар.

А наші не стріляли, бо знали, що, по-перше, атомники не можуть просто так кинути електростанцію, адже там пульти управління, величезна та складна система. Там ціла система й, не дай Боже, натиснути не на ту кнопку.

Керівництво, наші захисники розуміли, що не можна її просто так залишити. Тим паче, коли велика кількість працівників евакуювалась, адже всі боялися за дітей. А росіяни натомість брали робітників з вулиці, щоб вони там працювали. А це недопустимо. Гендиректор МАГАТЕ Рафаель Гроссі не один раз приїжджав на атомну, намагався поговорити з росіянами.

Але це не давало жодного результату. "Атомка" — це дуже складний механізм, а останні то вимикали її, то переводили на дизельні генератори,  проте такі "гойдалки" дуже небезпечні. Рафаель Гроссі неодноразово порушував це питання у вищих структурах й наголошував на тому, що ця "гра" загрожує величезною катастрофою.

Згодом окупанти почали виносити звідти обладнання - все, що бачили. Навіть обкрадали наш навчальний центр, мало того, що ходили по квартирах, збивати машини, гаражі, ще й обкрадали людські запаси в підвалах, ще й до навчального центру добралися.


«Хочуть знищити все українське»


Через Крим у магазини завозили російські продукти, переважала валюта рублі. Рідко, коли дозволяли, щоб були гривні. Вони хотіли знищити все українське.

Пам'ятаю момент, коли я зайшла в школу, де в мирний час навчались мої дітки. Вже тоді я була налаштована евакуюватись з дітьми. Й, коли побачила там завезених російських вчителів, мені стало моторошно. Навчальний заклад очужів, було дуже боляче й неприємно, що не наші люди там.

Зайшла в приймальню, розпитувала про дистанційне навчання для діток, а вона мені так грубо: «Не знаємо про дистанційку вашу, йдіть оформлюйтесь сюди». А вони ж там викладатимуть свою демагогію дітям, вчитимуть зовсім іншого. Засуджувати, звісно, не можна, тих, хто лишився, але й змушувати дітей вчитися в таких умовах теж.

Навіть наш очільник міста написав раніше: «Війна рано чи пізно закінчиться, а що ви скажете потім своїм дітям, чому не поїхали з міста, навіщо змушували дітей ходити в "руські" школи?». Інші батьки змогли поїхати й не змушували жити та вчитися в таких умовах.

У душі кожен любить свою рідну Україну, а дітей вже прирекли жити під впливом пропаганди. Я вважаю, там де людина виросла, де батьки та рідні, то цього не можна зрікатися, як би не було складно. Старша донька поїхала у Польщу, але все-одно сумує невимовно за нашим краєм, каже, що відчуває, що це не рідна земля.


«Нам пощастило, що вчасно евакуювались»


З Енергодара нас вивозив дуже досвідчений водій. Заспокоював, казав, що вже сімнадцять разів евакуйовував людей з нашого міста. Ми зрозуміли з дітьми, що нам пощастило, що ми вчасно евакуювались. Але до того моменту було тривожніше з кожним разом. Ми жили біля парку, й по ньому били, по будинках неподалік. З дітьми вибігали у коридор та лягали, так було лячно, що й словами не передати.

Тікали куди-небудь, щоб перечекати, коли закінчаться вибухи. Бойовики закрили блокпост, тому люди, які виїжджали, були змушені їхати через Крим, Мелітополь, по іншій гілці.  


«Мріяв про своє житло»: спогади про захисника Сергія Правдивого, якого через окупацію рідного міста поховали в Коломиї


До війни мій син влаштувався на роботу, працював будівельником на престижному будівництві. Йому все подобалось, завше казав: «Який гарний дім, якби назбирав грошей, то якось би там придбав квартиру». Він мріяв про своє житло: з такою радістю, натхненням розповідав про свою роботу. Згодом, перед великою війною сказав, що хоче з’їздити у Запоріжжя. Провідав колишню дружину, провів час із дітьми. 

Ми одразу не вірили, що почнеться війна, розмови та попередження були, але, як й всі — сподівались. В той час, коли почалися тривоги, син був в Запоріжжі. Передзвонив мені й каже: «Мамо, я так подумав, заради дітей я йду на війну». Я ж переконувала, що буде корисно, як він буде волонтером, адже вони теж чимало докладають зусиль для нашої перемоги, роблять велику працю.

А він відмовився. Твердо вирішив, що все-таки піде на війну — добровольцем. Це ж дуже відповідальний крок. Він заради майбуття своїх дітей віддав життя. У нього залишилось двоє дівчаток — вісім та одинадцять років.

Одразу син не повідомив мене про остаточне рішення, а вже зателефонував тоді, як його відправили в частину. Ми багато з ним спілкувалися, він надсилав різні фото. Казав, що йому було морально складно в ті моменти, коли їхали на завдання, а повертались не всі побратими, які вже стали йому сім’єю. Складно було й переживати вибухи. Коли сина на лікування відправили у Львів, ми, не роздумуючи, поїхали до нього. Після Львова сина відправили на реабілітацію в Трускавець.

Ми підтримували, хвилювались, втішали. Я просила командира, щоб відпустили його на Новий Рік у відпустку, але, на жаль, не могли через обов’язки.

Згодом, у лютому я потрапила у лікарню, але попри все ми з ним спілкувалися, коли це було можливо.

Восьмого лютого, в другій половині дня, він вже не виходив на зв'язок. Ми ж завжди за можливості переписувались, але після повідомлення: «Синку, як ти там?», я вже запідозрила щось недобре. Почала дзвонити Сергію, а він не відповідав. Дзвонила командиру — той також не брав слухавки.

Щодня писала: «Перетелефонуй мені». З восьмого лютого це все тягнулося — а вже 21 лютого пролунав телефонний дзвінок. Чоловік відрекомендувався — військовий, й чую слова: «Ваш син загинув». Я не могла в це повірити й перша реакція — такого бути не може.

Але під час штурму у Вугледарі моє дитя загинуло.

Син загинув 17 лютого.

Жінка, в якої ми живемо, порадила не їхати в Запоріжжя ховати сина. Тим паче попереджали про масові обстріли на річницю повномасштабної війни. Сказала, щоб я подумала про неповнолітніх дітей, які залишилися в мене — й запропонувала провести похорон в Коломиї.

Коли сина привезли в морг, було надзвичайно психологічно складно бачити, що рідна дитина в труні. До останнього вірила, що це все помилка.


«Я дуже вдячна всім людям, які допомогли»


Дякую пані Оксані, в якої ми живемо. Сина зустріли чимало містян. Коломияни доброзичливі та добрі люди. Я за все дякую. Хто, як міг втішав, підтримував. Ми дякуємо всім, за те, що віддали таку шану. Й нашим захисникам, за те, що вони там тримають оборону. Завдяки цьому ми можемо тут жити.


«Наша сила в єдності!»


У Коломиї люди дуже віруючі, набожні. Коломия нам дуже подобається, хоч вона у віці набагато "старша" нашого Енергодару, але таке затишне, гарне місто. Писанкова нам своїми озерами й парками нагадує рідне місто. Ми радіємо, що сюди потрапили. Люди гостинні, готові допомогти й порадити, щоб все було якнайкраще.

Наша сила в єдності. Розумієте, ми повинні бути одним згуртованим народом. А нас хочуть посварити та роз’єднати. Хочуть посварити українців між собою, але наша сила в єдності. Й саме тому окупантам це не вдасться.


Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!


Коментарі ()

10.04.2024
Тетяна Дармограй

Фіртка розповідає про головні зміни, які пропонує влада новим законопроєктом про мобілізацію.

2147
01.04.2024
Діана Струк

Про функціонування закладу, допомогу військовослужбовцям та майбутні плани, журналістка Фіртки поспілкувалася з очільником комунального закладу «Дім воїна» Миколою Крошним.

1937
26.03.2024
Вікторія Матіїв

Під час війни людина відчуває цілий спектр емоцій. Як українським родинам впоратись з такими випробуваннями — журналістка Фіртки розпитала у лікаря-психіатра, психолога та консультанта в напрямку когнітивно-поведінкової терапії Миколи Демківа.

1951
21.03.2024
Тетяна Дармограй

Що робити та куди звертатися рідним зниклих військовослужбовців,  як відбувається процес пошуку та чому не варто поширювати у соцмережах персональну інформацію зниклого, розповіла представниця Уповноваженого з питань осіб, безвісти зниклих за особливих обставин в Івано-Франківській області Наталя Пасічник.

5792 49
19.03.2024
Тіна Любчик

Комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки активно працює над поданими правками щодо нового законопроєкту про мобілізацію. Журналістка Фіртки поспілкувалася з політтехнологом, військовим юристом, Володимиром Бондаренком щодо актуальних питань призову.

2234 2
19.03.2024

Сьогодні й роботодавці, й експерти звертаються до абітурієнтів: зважайте на ті спеціальності, які будуть потрібні Україні під час відбудови, адже велике відновлення почнеться одразу після Перемоги.

1581

«Благодатний вогонь» саме за такою назвою ми знаємо церемонію, яка відбувається щорічно у Велику Суботу перед Пасхою у Єрусалимі в Храмі гробу Господнього. Здебільшого про це явище  знаємо через ЗМІ, які щорічно ведуть пряму трансляцію сходження Благодатного вогню з Єрусалимського храму.

853

Американське видання The Washington Post 7 квітня 2024 р. опублікувало статтю під назвою «Інсайд щодо секретного плану Дональда Трампа щодо припинення українсько-російської війни».

919

Благодатний Вогонь (грец. Άγιο Φως, дослівно — Святе Світло, англ. Holy fire) — поширена у православ'ї назва вогню у Великодній церемонії виносу запалених свічок із Гробу Господнього (кувуклії) в Єрусалимському Храмі Воскресіння. 

1143

Впевнено можна сказати, що з появою соцмереж  наш світ змінився. Він став трішки меншим, не виходячи з кімнати ми маємо зв'язок з найвіддаленішими куточками планети. Всі живемо в час швидкості та спрощення.

1094
16.04.2024

В Івано-Франківську традиційно у передвеликодній час проведуть ярмарок «Великодній кошик». Працюватиме він з першого по третє травня на площі Ринок.  

1850
11.04.2024

Цієї неділі, 14 квітня, в Івано-Франківській громаді розпочне роботу новий комунальний ринок сільськогосподарської продукції.  

3768
08.04.2024

Під час посту людина не вживає білкові продукти тваринного походження: м'ясо, рибу та молочні продукти. Натомість залишаються крупи, бобові, горіхи, фрукти та овочі.  

10389
17.04.2024

У Біблії немає вичерпного пояснення природи людської душі. Але вивчивши, як використовується у Святому Письмі слово «душа», ми можемо зробити певні висновки.

26266
14.04.2024

Нагадаємо, цьогоріч в Івано-Франківську запланували початок зведення богослужбової каплиці блаженного священномученика Симеона Лукача.  

10278 1
08.04.2024

Є перша заповідь Божа: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене».  

7802
02.04.2024

Два тижні поспіль щонеділі франківці та гості міста збираються на пікнік біля міського озера, щоб висловити протест проти будівництва церкви УГКЦ.   

980
19.04.2024

Це — історія про дорослішання хлопця Тимофія у 1990-х роках. У центрі сюжету — його стосунки із сім’єю, друзями, коханою та колишнім контррозвідником Феліксом, який служив в Афганістані.  

358
19.04.2024

Обороноздатність, безпека, підтримка воїнів, розвиток економіки та євроінтеграційні процеси – ключові питання, які обговорили під час засідання Конгресу місцевих та регіональних влад, що відбувся під головуванням Президента України Володимира Зеленського.  

377
16.04.2024

Так, серед тих, хто довіряє Президенту України, лише 15% підтримали б такі вибори, тоді як серед тих, хто не довіряє — 37%.

456
11.04.2024

Парламент остаточно ухвалив у другому читанні законопроєкт №10449 про мобілізацію і проходження військової служби.  

1370
07.04.2024

Всього опитали 2 000 респондентів, що мешкають у всіх регіонах України, крім окупованих територій, у віці 18 років і старше.   

972