Так сталося, що 20 лютого 2014 року я був на конференції у Відні. Знаходячись у одному із палаців імператорської родини отримав мало зрозумілу СМС від дружини з України: «Янукович утік…». Куди утік? Як утік? Невже перемога?
Почали з колегами шукати wi-fi, щоб зрозуміти, що насправді відбулося на Батьківщині? Мало що второпали, але зрозуміли, що злочинну владу повалено.
Те, що було далі важко забути і не знаю, чи ще зможу коли-небудь пережити подібне. Увечері, після конференції, за вечерею, австрійці проголошують перший тост. І цей тост був за Україну, її вільний народ, який є справжнім символом демократії у Європі. До мене підходили представники різних держав з келихом вина і вітали. Сльози накочувалися на очі… Як, я тоді пишався тим, що я українець.
«Господи невже це правда?», - задавав собі запитання, навіть не вірячи, що це можливо. Відтепер ми будемо жити по-іншому! Ми вільні! Ми показали Європі, усьому світу, що ми народ, нація! Ми непереможні! Ми справжні!
Повертаємося на автомобілі додому. Їдемо землями Австрії, Чехії, Угорщини. Ми переконані, що дуже скоро ми будемо жити так само, як і вони. Ми частина спільної Європи. У нас будуть такі ж дороги. Ми житимемо гідно! «Яке щастя, що ми є свідками цього! На наших очах твориться історія. Наша історія!», - так ми тоді думали.
Перетинаємо кордон і заїжджаємо до першої колиби. Беремо каву і пів години не відриваючись дивимося 24 канал, щоб зрозуміти, що насправді відбулося у країні, за ці два дні, що нас не було. «Таки направду перемога!».
Їдемо від кордону, бачимо блокпости, вітаємо усіх з перемогою і на повні груди вдихаємо повітря свободи. Воно таке п’янке і неймовірне. «Ми українці, нащадки давніх героїв…».
Пройшло майже два роки. Я знову збираюся за кордон на конференцію і вагаюся. «Чи варто їхати? Що я скажу тим людям які нас тоді так щиро вітали?». Сьогодні у мене немає чіткої відповіді, що сталося, у чому причина того, що з нами відбулося? Чому вкотре відбувся антиморальний експеримент над українським народом і доки це триватиме? Чому саме ми? Чому українці постійно мають переживати злети надії, після яких неймовірне розчарування, апатія і зневіра.
Саме у такі часи відчаю ключові позиції, на усіх суспільних рівнях займають аферисти, негідники, некомпетентні особи, які ведуть у прірву, як країну на глобальному рівні, так і на локальних, місцевих мікрорівнях. Замість омріяного процвітання, розруха, занепад, сльози, приреченість, втрата свідомості людей у відділах кадрів, де їм повідомляють про скорочення.
Хто це з нами чинить? Чи можливо ми самі винні у тому, що відбувається? Винні у своїй толерантності, так і не спромігшись провести люстрацію, про яку вже ніхто не згадує? Важко дивитися на фото, кадри відео на яких вже проскакують обличчя колишніх регіоналів, які кладуть лицемірно квіти до пам’ятників Героям Небесної Сотні.
У переважній більшості підприємств сидять менеджери розвалу, які там незмінні з часів коли ще керували країною «проффесіонали», вони саботують роботу і розвиток держави на усіх рівнях, щоб покарати нас за мрію бути вільними.
Невже мені варто саме про це говорили на майбутній конференції? Про біль, яка розтинає серце, тому що важко дивитися у розумні очі студентам, яким можливо немає, що робити у цій державі. Наші думки вже точаться навколо того, як вберегти, не втратити це юне покоління, яке виросло у Незалежній Україні, державі, яка може стати мачухою своїм дітям лише тому, що вони вважають себе вільними і хочуть такими бути…
Не знаю. Мабуть не поїду на конференцію. Соромно… Сподіваюсь не лише мені…
