Фіртка публікує історії людей, які особисто пережили жахіття війни та переїхали з місць, які постраждали від воєнних дій, на Івано-Франківщину або перебувають тут транзитом.
Олександра проживала у смт Макарів, що у Київській області, їй 21 рік. Ось як дівчина описує те, що випало на її долю.
"Я до останнього думала, що в нашому місті нічого страшного не трапиться і що я впродовж усього часу війни зможу бути вдома.
Місто у нас не так близько до Києва, як Буча чи Ірпінь. Тому я була впевнена, що все буде "ок".
Але, на жаль, на третій день війни в Макарів зайшли російські танки. І в той момент вперше стало "дійсно" страшно.
Це відчуття страху не покидало аж до того моменту, поки я не виїхала з рідного міста", - розповідає Олександра.
Дівчина каже, що не хотіла покидати батьків, а вони своєю чергою, не хотіли покидати власний дім, бабусю і тварин. "Уперлися і все", - каже вона.
"Потім у нас зникло світло, зв’язок, опалення, вода. Ми були просто на відшибі. Гуманітарної допомоги не було ніякої.
Лише декілька разів місцеві підприємці роздавали товар з магазинів.
Їжа закінчувалася. Щодня доводилося ділити те, що залишалося, по порціях.
І все б нічого, аби над головою не літали міни, ракети, снаряди. Якщо щастило, то десь 2-3 години було тихо.
Більшість часу ми бігали з погреба в будинок і навпаки", - ділиться Олександра.
Також, вона розповіла, що останньою краплею після чого прийняла рішення їхати з міста, став авіаудар по центру Макарова.
"Був ранок, ще всі спали, прокинулись від потужного вибуху десь зовсім поруч. Трусило так, що я думала, це все…
Потім ми побігли (реально побігли) у пункт, де збиралися біженці та просто без надії влізти в автобус, який людей вивозив у Житомир, все-таки влізли в нього.
Точніше, влізла я одна, батьки залишились", - каже Олександра.
Виїхали оперативно, людей в автобусі було дуже багато, були і стоячі. Спочатку не ясно було куди їдемо, аж через 1,5 години з’ясувалося, що їдемо у Рівне.
"Доїхали не дуже швидко, робили багато зупинок, також зупиняли на блок-постах. Доїхали в Березне, там мали нас поселити в гуртожиток місцевого ПТУ.
Але мене оперативно забрали родичі подруги і на деякий час я залишилася з ними. Всі один одному допомагали, годували.
По дорозі я подружилася з одними людьми з військового містечка, коли ми прощалися, плакали.
Надихає, що ми всі єднаємося! Сподіваємося, що дуже скоро повернемося додому", - ділиться дівчина.
Зараз Олександра з подругою їдуть до кордону з Польщею, а далі в Бидгощ.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
