Закарпатець Олег Григорєв на п'ять днів поселився на Чорногірському гірському пошуково-рятувальному пості - найвисокогірнішому в Україні, який знаходиться на висоті 2022 метри над рівнем моря на горі Піп Іван у приміщенні старої польської обсерваторії, яку ще називають "Білий слон".
Враження від перебування на горі чоловік описав на Фейсбук-сторінці, передає Фіртка.
На цій висоті взимку часто панують екстремальні умови: ураганний вітер просто зриває схили, сніг і шматки льоду літають у повітрі й обстрілюють обличчя, важко дихати, погана видимість, підстерігають різкі обриви, вітри надувають хуртовинні дошки. За короткий час тут легко можна отримати обмороження.
Василю Фіцаку 38 років, він рятівник. Все своє життя ходить у гори - і взимку, і влітку за будь-якої погоди. Себе він не уявляє без гір. За 2019 рік він провів на Чорногірському хребті 140 днів.
"З 2015 року ми з іншими волонтерами маркували туристичні маршрути в горах та чергували в обсерваторії на випадок, якщо туристам знадобиться порятунок. А вже через рік ми стали офіційним загоном рятівників Державної служби надзвичайних ситуацій. Туристи тут відмічаються, повідомляють про свій маршрут, можуть знайти укриття, коли умови стають небезпечними. Ми регулярно інформуємо про погодні умови в горах", - розказує Василь.
Василь заходить до кімнати з вулиці, сідає біля каміна і жар починає огортати руки. Кінчики його пальців пощипують. Це після обмороження під час минулорічних рятувальних робіт. Тепер щонайменший холод відкликається у пальцях болем. За вікном не стихає вітер. Його чути навіть через пластикові вікна, особливо вночі. Швидкість вітру тут може досягати 30 метрів на секунду, що на рівнинах прирівнюється до урагану, який зносить дахи будівель і викорчовує дерева. Коли Василь починає говорити про безпеку в горах, його обличчя враз стає серйозним.
"Туристи часто переоцінюють свої фізичні можливості, недооцінюють небезпеку, а їхнє спорядження й одяг нерідко не відповідають сезонності. Скорочуючи маршрути, люди спускаються траверсом з хребта, тим самим можуть спровокувати лавину. Та багато чого залежить від керівника групи, який приймає рішення", - ділиться Василь.
Він розповідає історії. Деякі з них забути неможливо.
"Коли рятівник намагається врятувати іншу людину - він має знати свою межу і знати, коли може не повернутися назад. Інколи за цю межу доводиться заступати, коли на карту поставлене людське життя. В альпінізмі є таке поняття, як червона лінія - лінія неповернення. Рятувальники для себе її відчувають інтуїтивно, - розказує Василь. - Минулого року стався фатальний випадок, коли замерзло двоє туристів. Під час сходження почалася снігова буря, вітер збивав з ніг. Нам довелося рятувати групу туристів за кількасот метрів від рятівного посту. Останні метри просто доповзали. При тих умовах більше години залишатися на сильному вітрі і при поганій видимості - без перебільшення смертельно. Руки швидко замерзають навіть у рукавицях, немає чим дихати, а ще і тягнеш потерпілого. Тоді ми і самі дістали обмороження".
Попри небезпеку й ізольованість, ця робота для них - улюблена. Навколо - гори, пейзаж за вікном змінюється щохвилини, а погляд тікає далеко за горизонт.
