Вчора поляки та українці у Луцьку вшанували пам'ять жертв Волинської трагедії.
Напередодні як в українському, так і польському суспільствах розгорілася чергова гучна дискусія хто ж таки винен у злощасних подіях 70-річної давнини. Пригадуємо заяви і звернення Сейму, українських депутатів. Навіть наша обласна рада вирішила відзначитися в цьому питанні.
Однак, далі заяв справа не йде і сторінка, яку потрібно було б перегорнути і йти далі, знову ж таки періодично перечитується. При чому перечитується вміло – під певний привід.
Історія.
Українців, котрі загинули від рук поляків з пляцувок і поляків-шуцманів уцьому регіоні Волині у 5,5 разів більше, ніж поляків убитих упівцями. Конфлікт відбувався не на території суцільно польського розселення, а на споконвіків українських землях, і де вони становили абсолютну більшість. Українці не відстоювали власну державність у Варшаві чи у Кракові, а на своїх землях. Принаймні, про це пишуть історики. То про який же ж геноцид йде мова?
Вже понад 20 років незалежні українці і поляки пригадують одне одному трагічні факти з минулого.
Ще за часів Кучми ця проблема буле неврегульована. Але тоді і Кучмі, і Квасневському попри величезну критику польської і української сторін та тиск крайньо правих націоналістів та культурних кіл, вистачило державної мудрості винести питання поза рамки емоцій і вирішувати усе з точки зору загальнодержавних інтересів. У цьому їм слід віддати належне.
Згодом вже Качинський і Ющенко перевели питання у дещо іншу площину, намагаючись досягти остаточного примирення. Створювалися інститути, освітні заклади, розширювалися суспільні зв’язки. Президенти на рівні особистих контактів і заяв намагалися склеїти частки «розбитого» минулого.
Зараз же все зовсім по-іншому.
Мораль.
Hа жаль усі методи застосовувалися до українців на їхній землі сімдесят років тому, коли польське підпілля пробувало утвердитися на Волині або коли польська влада викинула з рідних земель майже півмільйона українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підлясся до УРСР у 1944-46 роках, а потім завершила процес де українізації цих земель злочинною акцією “Вісла” .
Невідомо коли поляки вибачаться перед українцями за цей геноцид. Поки що вони добиваються каяття від нас. І в цьому не треба дивуватися, адже ще у повоєнний час, коли Польща опинилася у міцних обіймах Москви, Юзеф Маєвський змушений був визнати: “Поляки люблять вимагати справедливості і правди. Але коли потрібно віддати справедливість комусь іншому, роблять це дуже скупо і фальшиво”.
Втім, президент Польщі їде в Україну і віддає шану загиблим полякам, говорить про важливість примирення двох народів, які роками були розмінною монетою у політиці сильних світу цього. З української ж сторони – рівень відповіді далеко не той... Та й чи потрібно великим бізнесовим кланам, які звикли усе тримати примусом, якісь там історична пам'ять і згадки про трагедії народу, минуле якого вони намагаються (а може і хочуть) не знати…
Реалії.
А тому, логічно, що попри усі заяви та заклики відкритим залишається одне запитання: кому це усе вигідно?
Без сумнівів, і у польському, так і в українському політикумі немає єдності. Протистояння, а нерідко і різке є і там і там. Різниця тільки в тому, що у поляків це відбувається у “європейських рамках”: відкрито, стримано, виважено та культурно, а в українців усе навпаки… Відтак, і в українців і у поляків є сили, котрі як підтримують національно-визвольну боротьбу обох народів, так і різко засуджують. Ось тому і нагоду протистояння обох нардів на цьому грунті не змогли обминути усі політичні сили як в Україні, так і у Польщі. На цьому можна заробити дивіденти та симпатію у виборців. Щоправда, ситуативну.
Історична ж пам'ять залишається роз'ятрено, рани історії не заліковані, суспільство знову не одностайне. Історичні факти, котрі на мають однозначного трактування, знову стають розмінними монетами у великій політиці. Навтіь попри те, що ми чи не щодня говоримо, що Польща наш стратегічний партнер, адвокат України у Європі. На щось очікуємо і чогось подіваємося…
Можна припустити, що цей текст сьогодні стане останнім серед сотень спічів на тему Волині, які були написані і в Україні, і в Польщі. До пори до часу. Коли знову не прийде той вигідний момент, коли треба буде розіграти на історичній пам’яті двох народів черговий політичний пасьянс. Просто - щоб протиставити себе хорошого іншому – поганому. А за цим – людські життя, переживання і сльози…
П. С.Напевно, знову настав той час, коли примирення двох народів має йти шляхом народної дипломатії. Так у повоєнні роки у польсько-українських відносинах все і починалося. З року в рік такий приклад демонструє Церква. Вчора, з нагоди 70 роковин "Волинської трагедії" звернувся до вірян Папа Римський Франциск. Прозвучало чергове звернення про важливість примирення і прощення і від УГКЦ. І тільки, а де решта?..
Із звернення Синоду єпископів УГКЦ з нагоди 70-их роковин Волинської трагедії:
"…Бог створив нас різними, отож польський та український народи неминуче матимуть відмінну колективну пам’ять про ці події. Вони різнитимуться в оцінці історичного контексту, в яких ці події відбувалися, і надаватимуть їм різні назви.
Однак, попри свою відмінність, ми всі наділені однаковим статусом дітей Божих. …
Ми усвідомлюємо, що над минулим ми не владні. Тому нашою метою є не тільки поглянути на трагічне минуле християнським поглядом, віддаючи його в руки Божого милосердя та прохаючи Всевишнього про зцілення історичних ран на тілі наших народів. Нам іще більше залежить на тому, щоб оберегти наше сьогодення і майбутнє, за яке несемо безпосередню відповідальність…
Бажаємо продовжувати справу примирення двох братніх народів — польського й українського — задля взаємного прощення в ім’я справедливості… Хай запанує мир і Божа благодать у душах членів їхніх родин, щоб війна, яка давно вже вигасла на волинських теренах, не тривала в людських серцях!"…
