29 жовтня 1945 року майбутній володар думок лівої Європи та майбутній Нобелівський лауреат Жан-Поль Сартр прочитав у переповненому паризькому «Залі Сантро» свою знамениту доповідь «Екзістенціалізм і гуманізм». Ця доповідь на цілих півстоліття стала одним із найцитованіших філософських текстів у світі. Сьогоднішнє розуміння «гуманізму» західними лібералами, соціалістами, неокомуністами та соціал-демократами багато в чому сформовано під впливом слів автора «Нудоти», що їх майже побожно слухала вишукана публіка європейської метрополії шістдесят два роки тому.
Сартр наголосив на тому, що гуманістичних цінностей, як незмінних фундаментальних пріорітетів, вмонтованих у наше суспільство, насправді не існує. Жодна традиція, релігійна чи національна, жодна «народна духовність», жодна універсальна ідея не відтворюють й не продукують гуманістичні цінності «просто так», автоматично.
Кожного разу ці цінності вимагають свіжого «привнесення у світ», вимагають когось, хто знов й знов буде брати на себе незмірний та невдячний клопіт примислювати для себе та ближніх «людяність». У цьому, здається, найуразливіше місце гуманізму та, одночасно, достатня передумова його невразливості. Неможливо поставити ідею гуманізму під сумнів, упослідивши певну людину, партію, ідею чи традицію. Нові носії гуманістичного світогляду відтворять його в нових форматах і поколіннях.
Така філософія приводить до думки, що єдиним виправданням людського існування є вчинок, що спирається на усвідомлення себе, як особистості. «Людина, - казав Сартр у доповіді 45-го року, - у своєму житті сама обирає собі позицію, малює власне обличчя й за межою цього обличчя нічого насправді немає». Кожна спроба «намалювати собі обличчя» є проектом, актом подолання певної перешкоди.
Людина ніби вимушена раз-у-раз «емігрувати» із самого себе в нову реальність, яку перед тим для себе готує. Людина – вічний кочівник крізь реальності. Сьогодні людина говорить собі: я шукаю. Завтра вона скаже: я захищаю те, що знайшла. А післязавтра знайдене вже не буде прихистком, тому що потоки долі знов виселять людину з її улюбленої зручної мушлі. Виселять у мандрівну бездомність, у вічне сирітство «двоногої тварі». Найкраще такі «виселення з себе» робить смерть. Й ніхто не знає, до якого готелю вона запроторює тих, кого спромоглася виселити.
Як бачимо, Сартр запропонував такий собі вишуканий атеїзм, нагадуючи людям про те, що окрім них немає законодавця і батька, що вони у своїй самотності та покинутості повинні самі приймати рішення стосовно своєї долі. З цими висновками Сартра не погоджувалися Гайдеггер і Марсель, Шнайдер і Гвардіні, Гадамер і Ясперс. Але, попри всі заперечення, ніхто з них не зміг вичерпно пояснити: чому люди так бояться бути вільними? Чому після усіх балачок про свободу, гомо сапієнси починають шукати собі батька. Бога Саваота або ж бога Говінду, або ж друга усіх дітей Йосифа Вісаріоновича, або ж просто якого небудь кримінального Татка, що приголубить «синків», дасть їм пайку, притисне до широких рамен і скаже: «Ти зі мною. Все буде добре».
Більшість людей просто не вірить у те, що можно бути вільним. Це відчуваєш власною шкірою, коли зустрічаєш чергового знайомого, котрий здалеку починає розпитувати тебе: кому продався, бува не китайцям? Уявити собі, що можна успішно жити, не продаючись нікому, ці знайомі не здатні.
В тому вічні присмерки гуманізму. Кожний може розпочати свій проект свободи. Кожний може «виселити себе» в іншу реальність, де йому приготовлено трон і владу над сущим. Але більшість замість цього вперто зміцнює стіни своєї тюрми, думаючи лише про те, що хтось захоче відібрати їхню жалюгідну щоденну порцію баланди. І все, що цікавить цих «дітей гуманізму», це питання: невже у сусідніх камерах годують краще? Невже там м’якіші нари? Ці питання печуть і скубуть їхні мізки. І вони не помічають відкритих дверей тюрми.
Не помічають, тому що за дверима тюрми треба бути вільним. Й, навіть, сидячи на «троні сущого», треба боротися за цей трон. Щоденно. Щохвилинно. Позаяк свобода не ділиться. Або вона існує у всій своїй цілісності, або її немає зовсім. Цілісність важко втримувати. Майже неможливо. Тому більшості зручніше сидіти у камерах. Там не вимагається бути цілісним. Й там наливають баланду. Надійну таку рідину.
