Переважна більшість прикарпатців знають Тараса Майстришина, насамперед як фотохудожника та оператора обласного телеканалу «Галичина». Професійна спільнота додасть, що він ще й багаторічний член «Мистецького братства» та громадський діяч, котрий вболіває за історію рідного краю. А близькі друзі неодмінно розкажуть історію про те, що саме Тарас Майстришин вперше підняв синьо-жовтий стяг над франківською ратушою ще у 1990 році.
З нагоди 30-річчя Незалежності України громадський діяч, що стояв біля витоків Народного Руху України поділився своїми спогадами про те, як в епоху перебудови прикарпатці йшли до реалізації мрії багатьох поколінь про власну державу.
За кілька днів українці відзначатимуть День Державного Прапора, а ще за день 30-ту річницю проголошення незалежності України. У Вікіпедії та інших відкритих джерелах можна прочитати, що саме Ви першим здійняли синьо-жовтий прапор над міською ратушею в Івано-Франківську, ще навіть до ухвалення 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України.
Насправді синьо-жовті прапори час від часу з'являлись в різних населених пунктах області постійно з моменту окупації Західної України совітами. В період горбачовської перебудови такі випадки почастішали. Правда, це робилося так, щоб ніхто не знав, бо на той час за це ще можна було отримати тюремний термін. Наприклад, у 1989 році в Івано-Франківську на Майзлях на куполі церкви (одній з найвищих будівель міста на той час) вночі встановили стяг. Хто це зробив до сьогодні достаменно невідомо. Ходять чутки, що це могли бути все ті ж хлопці "Бена". Принаймні існує легенда, що саме Бен-патріот (відомий у кримінальному світі України 90-х) наприкінці 70-х років першим в Івано-Франківську причепив синьо-жовтий прапор на трубі місцевої електростанції. В органах тоді основна підозра впала на місцевого художника, який проживав поруч. А що таку провокацію влаштував на той час 17-річний підліток В КГБ навіть подумати не могли.
До речі, з прапором на Майзлях пов'язана цікава історія. Церква знаходилась якраз навпроти приміщення в якому на той час знаходилась прокуратура. Прийшов вранці на роботу прокурори просто остовпіли від такого нахабства. Звісно одразу ж була дана вказівка зняти прапор. Та тим кому дали вказівку зняти стяг бракувало альпінітських навичок - досягнути прапора ніяк не вдавалось. Тоді прокурорське начальство дало вказівку підстрілювати знамено з автоматів. Не знаю скільки тих, кому наказували стріляти в прапор знайшли в собі мужність відмовитись, але точно знаю про долю правоохоронця, який стріляв не задумуючись. Кар'єра капітана раптово пішла в гору, з лав уже незалежної української міліції він звільнився в ранзі підполковника. А ось його життя закінчилось трагічно. За кілька років після цієї події він втратив розум. Одного дня просто з вікна квартири почав стріляти по власній дочці та онукові, котрі знаходились на вулиці. В результаті проведення спецоперації із затримання був убитий на той час очільником прикарпатської міліції Анатолієм Французом.
фото Тарас Майстришин
А як же прапор опинився на ратуші? Та чому його вішали саме Ви?
У нас на Арматурному заводі був осередок КНТ «Рух». І тоді було прийнято таке рішення, що треба в центральній частині міста встановити щоглу для прапора, бо збирались відзначати річницю Злуки. Ми знайшли ті труби, підняли прапор на площі біля фонтану – тепер це Вічевий Майдан. На ранок влада щоглу зігнула і прапор зняла. Тоді ми вирішили, що треба більш серйозно підійти до такої справи.
21 січня зібрали віче, а перед цим написали звернення до тодішньої комуністичної влади, у якому закликали поновити прапор на Вічевому майдані, а якщо цього не буде зроблено, то ми сказали, що встановимо його на міській ратуші. Це вже було більш символічно. У нашому ж випадку, до слова, мабуть, справа навіть не у символі держави, а у тому, де він буде розміщений.
Реакції влади на наше звернення не було. Люди зібралися на віче тут, де фонтан, і ми пішли до Ратуші.
Я знайшов прапор і древко до нього, але не моє завдання було його нести. Я займався організацією і фіксацією події на фото. Та поки я це робив, то виявилося що навколо нема нікого з наших і я сам несу прапор. То якось так скерувала доля.
Ми прийшли до Ратуші, а її вже зачинили. Ярослав Шевчук запропонував принести драбину. Ми її приставили до парапету першого поверху. І я почав лізти по драбині - був наймолодшим серед наших на той час.
Вище було змонтовано риштування і я по ньому доки зміг, доти піднявся. І десь так на рівні третього поверху ратуші почав закріплювати прапор - зняв з себе махеровий шарф, який мені подарувала мама, і прив'язав ним стяг. Той шарф ще досі у мене зберігається як згадка і символ тих часів.
Навколо ратуші люди співали стрілецьких пісень. Я крикнув з висоти «Слава Україні!» Всі відповіли «Героям слава!». Все, віче закінчилося, а наступного дня я зібрався і поїхав у Литву друкувати нашу газету «Крок».
Три дні влада чекала, коли той прапор буде знято. Я повернувся через три дні, нам дали вишку і я його зняв.
Повернімось так би мовити до початку масового національного пробудження, що розпочалось з кінця вісімдесятих років. Як цей процес відбувався на Прикарпатті?
Не знаю звідки точно все пішло, але мабуть фундаментом можна вважати створення товариства української мови імені Тараса Шевченка. Для розуміння ситуації скажу, що у ті часи (ред. середина 80-х років) боялися окремі вірші Шевченка, в яких згадувалася Московщина публічно читати… Наше товариство об’єднало навколо себе представників інтелігенції, на той час молодих, а зараз це видатних поетів, письменникі, художників, громадських діячів незалежної України: Юрій Андрухович, Богдан Бринський, Маркіян та Ярослав Шевчук, Зіновій Дума, Опанас Заливаха та ін. Доєдналися до товариства і представники Української Хельсінської групи.
Наприкінці 80-х років, в епоху перебудови, уже можна було вести розмови про відновлення української культури, традицій, організовувати дискусії на історичні теми. Перші збори відбувалися в художньому музеї в майстерні Богдана Бринського. Та влада робила все можливе, щоб ми не могли провести більше 2-3 зустрічей в одному місці. Під різними приводами нам намагались "встромляти палки в колеса".
У 1987 році ми спільно прийшли до рішення, що необхідно оформити наш рух офіційно. Так, була створено невеличку громадську організацію «Культурно-наукове товариство РУХ». До речі, мало хто знає, що це була абревіатура, котра розшифровувалась як «рятуйте Україну хлопці». При подачі заявки в тодішній обком комсомолу необхідно було вказати атрибути громадської організації: зображення печатки, прапор товариства. Йшли розмови, щоб на печатці розмістити тризуб. Проблемою стало те, що для теперішнього покоління прозвучить дико, але наприкінці 80-х років не багато хто знав як точно виглядає наш герб та що він означає. Цензура працювала дуже чітко, щоб унеможливлювати будь-які згадки про наш символ. Таким чином на печатці опинився козак з рушницею, а кольорами прапора обрали малиново-синьо-жовтий. Розрахунок був на те, що верхня малинова смужка з часом і так затреться, або ж її просто прикривати. Адже розуміли, що синьо-жовтий нам ніхто не зареєструє. А так, оскільки на той час прапор УРСР був червоно-синій, то наші кольори ніби й були близькі до державного прапору республіки. Пам'ятаю, коли ми пошили цей прапор то наших місцевих людей дуже тішило, що нарешті вони бачать поєднання жовто-синіх кольорів, нехай і з малиновим додатком зверху.
До речі, перші синьо-жовті значки, котрі ми виготовляли для членів товариства та його прихильників робились із шкільних лінійок. Я був оббігав магазини Івано-Франківська, де на той час продавалися канцелярські приладдя та скупив усі сині та жовті лінійки. Ми їх переплавили та за допомогою спеціальних форм залили такі собі саморобні значки, котрі носили на піджаках чи лацканах верхнього одягу.
Які б знакові події могли виділити з тих років, що дали поштовх до проголошення Незалежності 24 серпня 1991 року?
Безперечно однією з таких подій став "Живий ланцюг" 21 січня 1990 року, що почався в Івано-Франківську від будівлі Народного дому, що на вулиці Шевченка, 1. Серед його учасників спостерігався небачений ентузіазм. Такого ентузіазму я щось собі не пригадую з тих часів, який був тоді на початку 90-го року – у всякому разі на початку проведення "Ланцюга єдності".
Те, що "Ланцюг соборності" почався саме з Івано-Франківська не випадково, адже 22-го січня 1919-го року відбувся Акт злуки ЗУНР і УНР, тоді уряд ЗУНР перебував якраз у Народному домі.
Відповідальність за захід в області несла Крайова рада, її очолював Микола Яковина. Рада розподілила відповідальних за різні відтинки "ланцюга", який розтягнувся на понад 770 кілометрів об'єднавши Івано-Франківськ, Львів, Рівне, Луцьк, Житомир, Київ, Донецьк. Фактично можна сказати, що це був наш перший Майдан. Чому Майдан? Тому що у кожному населеному пункті проходили віча, на яких відкрито говорилося про злочини комуністичної системи, про Голодомори, Чорнобиль. Ну і це надихало людей, це створювало враження, що ми повинні бути незалежною державою, і це був серйозний крок до незалежності країни.
А чи не боялись Ви так відкрито протистояти радянській владі? Адже важко уявити, щоб партійне керівництво та КГБ не розуміло ваших кінцевих цілей.
У місті всі знають один одного. Тоді КГБ активно працювало. Ми були мізером, нас могли у будь-який момент поставити на місце. Але комусь там у верхах, напевно, було відомо, що Союз розпадатиметься. За нами стежили, нас контролювали, але радикально не тиснули.
Батьки щораз нам говорили куди ви йдете, що робите, переживали за нас. Адже ніхто просто не сподівався, що воно все так швидко відбудеться. Тут потрібно віддати шану і нашим дружинам, котрі завжди ставились з розумінням до нашої діяльності, частин поїздок як по Україні так і за її межі. Бувало доводилось не раз їздити в Прибалтику, щоб надрукувати самвидав. На той час у нашого товариства склалась дуже тісна співпраця із литовським Саюдисом. Вони домомагали нам друкувати, наприклад літературу про Дем'янів Лаз, а ми у 1991 році коли радянські танки штурмували телецентр у Вільнюсі і литовці вже активно йшли до своєї незалежності, надали їм гуманітарну допомогу бензином, ліками, одягом.
Продовження спогадів Тараса Майстришина про національне відродження кінця 80-х початку 90-х років читайте у другій частині інтерв'ю, що вийде 24 серпня.
Читайте також:
Народжені тридцять років тому: які вони, ровесники Незалежності
