Завжди знаходилися критики християнства, так само як і охрещення Київської Русі князем Володимиром. Але, двотисячолітнє існування християнства у світі та тисячолітнє його існування на території України залишається фактом.
Князь Володимир Великий керував великою і могутньою державою, розуміючи, що з його приходом у християнський Візантійський світ Київська держава стане ще розвинутішою та багатшою.
Задум був чіткий - підняти Київську Русь на тогочасній світовій арені. Русь на момент прийняття хрещення від Візантійської імперії мала досить тісні відносини з рештою християнського світу. Але, навіть прийнявши візантійське православ’я воно не довго залишалося традиційно візантійським, а увібрало весь колорит давньоруської культури.
Перший київський митрополит – Іларіон (XI ст.) описав хрещення Київської держави такими словами:
«Віра благодатна по всій землі розповсюдилась і до нашого народу руського дійшла.
І озеро Закону висохло, євангельське ж джерело наводнилося і всю землю покрило і до нас розлилось.
Ось бо ми з усіма християнами славим Святу Трійцю».
Ще до хрещення Київської Русі у 988 р. здійснювались перші спроби християнізації населення.
Аскольд та Ольга були прибічниками християнства і вони вважали, що країна зможе стати християнською тільки з допомогою Риму або Константинополя.
Але, протест тодішніх патріотичних сил заважав цьому задуму і його втілення вдалось згодом аж у 988 р. завдяки князю Володимиру. Йому вдалося охрестити Русь на свій лад, не особливо рахуючись з канонами Східної чи то Західної церкви, тим самим запровадити слов’янський варіант християнства.
Ярослав Мудрий продовжуючи справи Св. Володимира Великого, прийняв тільки номінально зверхність Константинополя, утверджуючи таким чином особливий феномен Київського християнства.
Київське християнство не сприймає візантійського цезаропапізму, яке уособлює єдиного та абсолютного правителя держави та церкви в особі імператора.
Так, Володимир Святославович та Володимир Мономах здебільшого говорять не про права, а про обов'язки перед своїми підлеглими.
Тому у творах Володимира Мономаха ми знаходимо наступні слова:
«Усього ж паче – убогих не забувайте, але наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину.
Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його; якщо хто буде достоїн навіть смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської.»
Навіть таке відношення до простолюдинів збоку княжої влади дає підґрунтя для створення руського, себто українського синтезу християнства на основі притаманних власне київській культурі та її традиціям.
Особливість Київського християнства полягає в тому, що воно не наслідувало форми візантійської набожності, буквалізму та ритуалізму.
Ці форми візантійського православ'я прекрасно прижилися та розвинулися на ґрунті московського християнства, що згодом породило низку єресей, а згодом і старообрядницький розкол.
Давньоруська думка сприйняла християнство не зовнішнім чином, а глибинно, внутрішньо, сакрально.
Завдяки специфіці сприйняття візантійського християнства та його осмислення через культурну парадигму українського народу породило прагнення духовного пошуку, аскетичного смирення плоті, заглибленого пошуку сокровенного сенсу буття.
Доволі цікавими є релігійно-філософські концепції богопізнання, які розвинулись у Київській державі. З однієї сторони переважала східно-візантійська богословська думка, яка заперечувала будь-яку цінність філософії для християнської догматики й вимагала сприймати вчення не розумом, а серцем, прямодушно.
За повчанням Преп. Феодосія Печерського людина повинна прагнути спасіння за допомогою подвигів духу, молитвами, Святими таїнствами, а не осягненням розумовим та філософуванням.
Нестор Літописець у «Житії» Преп.Феодосія Печерського згадує:
«Не навчений премудрості, виявився мудрішим за філософів».
Дещо іншою була концепція таких київських книжників, як митрополита Іларіона, Никифора та Климента Смолятича, і ґрунтувалась на взаєминах філософії та богослів’я, поєднуючи розв'язання догматичних проблем з онтологічними, гносеологічними та історіософськими проблемами.
Візантійське християнство не сприймалося на теренах Київської держави зі своїм буквалізмом та чітко визначеною обрядовістю, яке вбивало дух Євангелія.
Національні традиції та колорит культурної спадщини не могли проігноруватися і зникнути, відповідно зникла б і самоідентифікація народу, як такого.
І тому митрополит Іларіон захищає національну форму Київського християнства, яка виражалась в першу чергу в його культурі.
Для пояснення своїх основних ідей він вдається до метафор.
«Не вливають вина нового, вчення благодатного і мішки ветхі, в іудейські, постарілі, а якщо так, то продеруться міхи» — цими словами відображалась основна думка створення Київського християнства, як «молодого вина», для якого вже не підходили «старі міхи» візантійської форми християнства.
З’являється явище інкультурації, як вираження євангельського змісту в національній свідомості.
Звичайно, що простий люд, не міг зразу повністю прийняти християнство таким яким воно було у Візантії, оскільки свідомість народу не була підготовлена для розуміння складних форм абстрактного знання, і тому відбувся своєрідний синтез, або скоріш забарвлення християнства язичницьким побутом та обрядами.
В результаті ми маємо Київське християнство. Людина традиційної народної культури пристосовувала християнство до свого земного життя, побутування і господарювання.
В її свідомості мали вияв лише ті християнські ідеї, що відповідали життєвому досвіду.
«Православ'я, з'явилося і поширювалось на українських землях саме як Церква українського етносу зі своїм національним осмисленням його догматики та обрядодійства, організації і відправлення церковного життя, своєю системою свят, обрядів, молитов, проповідей тощо».
Для української обрядовості характерне домінування змістової основи над формою.
Дотримуючись новозавітного принципу, що «буква вбиває, а дух оживляє» Церква зберігала чистоту віри та догматів християнства, а не форму його обрядів.
Саме цим пояснюється наявність обрядів нетипових для Візантійського християнства (наприклад, обливання водою під час таїнства хрещення, а не триразове занурення у воду).
В контексті обрядової практики українців збереглося багато елементів з народних традицій. Так, під час Різдвяного богослужіння співають колядки, на Трійцю храм оздоблюють зеленню, а на Спас освячують квіти та яблука.
В результаті ми отримали українське православ’я, яке не змінило своєї суті, але було збагачене певними язичницькими традиціями, які існують і досі.
Відхилення від усталених візантійських традицій знаходимо також в іконописі та оформленні храмів. В українських храмах, починаючи з XV ст., сцени з життя Христа зображуються не в хронологічному порядку, а з врахуванням їх значення в системі християнського віровчення (наприклад, пасхальні сюжети домінують над різдвяними).
Ідея спокутувальної жертви Христа стала головною в християнському живописі. З часом візантійські іконописні канони в українському народному іконописі відступають на задній план, поступаючись місцем народним художнім традиціям.
Українські храми багаті на квітковий орнамент, також використання національної символіки та кольорів і мабуть, найголовніше те, що майже в кожному храмі ікони покривають вишитими рушниками, орнамент яких несе ту далеку прадідівську культурну спадщину.
Як бачимо, Київське християнство унікальне по своїй природі. Воно будувало християнське життя на євангельських засадах, де кожна людина повинна бути відповідальною перед Богом та перед собою, повинна дбати про загальнолюдські цінності та справи, в цьому саме і виявляється патріотизм київського християнства.
І тому воно притаманне саме українському народові, оскільки було просякнуте етнонаціональними традиціями, віруваннями та символами київської держави.
