Політологи в телевізорі – майже завжди заслані козачки. Сумлінно відпрацьовують хазяйське бабло, гонять замовлену пургу. Ті ж політологи на кухні, за чаркою доброго віскаря, зовсім інші. Розумні рефлексуючі пацани. Не проти помріяти про майбутнє, поділитися ескізами штабних сценаріїв та «плітками з ознаками прогнозування».
От і тепер молодий перспективний аналітик дегустує настоянку, розмірковує про те, що чекає Україну в період виборчої турбулентності, себто вже через півроку-рік. Й, серед іншого, озвучує цікаве питання: «А якщо все піде в дупу, чи будуть країни-донори нас демонтовувати?»
Людською мовою це перекодовується так: «Якщо ситуація зірветься в піке і до влади прийде диктатура або ж якесь інше «пряме народне правління», чи наважаться ті міжнародні сили, яким Україна винна як земля колгоспу, на гібридну силову інтервенцію?»
В публічному полі таких питань не задають. В публічному полі прийнято робити вигляд, що в Україні існує доросле і прагматичне суспільство, яке здатне визначити для себе раціональні межі поведінки. Тобто a priori розуміє: гратися сірниками в гаражі, де розлили бензин, небезпечно для здоров’я.
Але ж ми з вами (а не лише перспективні політологи) знаємо, що це не так. Ми знаємо: зверху «вінегрет» з неуків і клептократів, внизу «бігус на смальці» з підлітковою ментальністю. Стабілізуючі прошарки у вигляді середнього класу та пристойно оплачуваних бюджетників – відсутні.
Власне, це підтвердила реакція стурбованих мас на шизофренічну історію з «революцією Савченко-Рубана». «Бігус на смальці» задоволено підстрибував, почувши про можливість обстрілу парламенту та зачаровано слухав пургу, яку несла з екранів вимолена йолопами «українська Жанна д’Арк».
Але оперетка опереткою, біс з нею. Мова ж йде про реальну прірву, куди сповзає вся система. Тут є над чим задуматися.
Я задаю політологові зустрічне питання: «А хто такий страшний може прийти до влади, щоби донори пішли на витратні сценарії?»
Мій співрозмовник припускає, що це можуть бути якісь умоглядні радикали.
Смішно, каже другий політолог. Дійсно смішно. В середовищі наших радикалів на одного переконаного бійця припадає 5-6 кар’єристів, з яких двоє агенти спецслужб, ще двоє – звичайнісінькі сільські невдахи, а решта потрапили до радикалів тому, що ходили в один спортзал з тим, хто дружив з сестрою того пацика, що називав себе радикалом. А ще всі радикали, незалежно від ідеології, поділені на групки, вожді яких реально ненавидять один одного.
Уявити собі, що ця компанія встановить в Україні диктатуру, якось не випадає. Об’єднатися на якийсь час та взяти штурмом з десяток адмінбудівель вони, ймовірно, подужають, а от далі почнеться те, що вчені люди називають «стохастичним глухим кутом». В найгіршому з варіантів почнеться повзуча системна анархія. Тобто владу спочатку візьмуть до рук місцеві еліти, елітки та еліточки, а потім над ними твердо встануть закордонні куратори та міжнародний контрабандний бізнес.
Але це в найнеймовірнішому варіанті. У варіанті ж найближчому все буде менш драматично. «Радикальна» вистава за три-чотири дні закінчиться черговою нарадою грошовитих дядьків (й вже не у Відні), вибірковими та жирно проплаченими (за наш рахунок) спецопераціями, й відтак приходом до влади чергового кодла «рєшал». Ну й доларом за сімдесят гривень.
В принципі схема, за якою діятимуть кінцеві бенефіціарії, стала зрозумілою ще тоді, коли національні ЗМІ переливали пусте до порожнього навколо «Міхомайдану». Вже, бачиться, ніхто з великих світу сього не захоче повторювати сумного досвіду «імені Льовочкіна і Клюєва» (себто випускання джина з пляшки шляхом її розбивання об власну голову). А малі світу сього зароблятимуть в Польщі.
«А що ж робити середнім світу сього?» - запитує молодий перспективний аналітик.
«Радіти весні, мандрувати світом, любити і чекати», - відповідаю і наповнюю чарки по вінця.
«На кого, на чого?» - питають політологи після добрих ковтків та жування лимонних колечок. Питають якось безнадійно, наче й не питають.
«На інтервенцію донорів чекати не варто. Чекайте на знамення та об’явлення, - кажу політологам. – Вони не забаряться».
