Сьогодні українці, які в силу життєвих обставин мають психічні захворювання, перебувають під соціальною стигматизацією. Про це не заведено відверто говорити, оскільки пацієнти бояться бути незрозумілими.
Втім, як зазначають медики, обговорена проблема — менша проблема.
Відтак, журналістка Фіртки поспілкувалася з Мироном Муликом, генеральним директором Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я Івано-Франківської обласної ради, про те, як функціонують відділення центру, з якими психічними захворюваннями найчастіше стикаються прикарпатці та як організовують лікування військових в теперішніх умовах.
«У більшості людей до психіатрії ставлення дуже далеке. Всі думають: це не зі мною, не тут і не зараз. Хоча насправді ця комунікація відбувається щодня.
Звичайно, ми не завжди знаємо, що хтось в ремісії, або, на перший погляд, не має проявлених симптомів. Чомусь про це бояться говорити вголос. Наші пацієнти, на жаль, завжди перебувають під стигмою.
Пацієнт, який був хоч раз в психіатричній лікарні, на все життя отримує так зване клеймо. У нас були випадки, коли людей звільняли з роботи, бо вони у нас лікували важкий депресивний розлад, зумовлений якимись життєвими незгодами.
Звичайно, є генетичні хвороби, але більшість психічних випадків саме через життєві негаразди», - каже Мирон Мулик.
Зі слів лікаря, перед тим, як здорова людина приходить до центру психічних захворювань — відчуває невідомість, або й — страх. Однак, вже на місці бачить, що всі пацієнти виховані, спокійні, чисті та персонал з ними добре спілкується.
«Я був у багатьох закордонних країнах, звідки мав можливість перейняти багато досвіду. Колись у наших відділеннях були палати, розраховані на 20 хворих.
Зараз ми маємо повну відповідність з європейськими стандартами.
Вперше я побачив італійську психіатрію у 2007 році, згодом польську, французьку, литовську та кілька разів німецьку.
До речі, до 50-х років минулого століття не було способів лікування психічних захворювань, бо не було медикаментів, натомість були різні природні способи. І тому психіатричні лікарні за кордоном часто побудовані у середовищах для життя: при монастирях, наприклад.
У Польщі досі є така, її очолює єпископ, саме він побудував цю лікарню. Там хворі жили звичайним життям, поралися на землі, мали цегельний завод - заробляли самі на себе. А от вилікувати їх не було можливості, бо не було чим.
Вже у 50-ті роки з’явилися препарати, які дозволяли стабілізувати хворобу. З роками багато вдосконалювалося і вже в 70-х роках минулого століття, наприклад, Італія вирішила, що їм не потрібні психіатричні лікарні. І їх там, як таких, справді зараз немає.
Натомість там є будинки для самостійного перебування, нічні будинки і у багатопрофільних лікарнях є психіатричне відділення для короткотривалого лікування, в тому числі в примусовому порядку. Коли людина небезпечна для себе чи оточення — її примусово лікують за ухвалою суду.
Згідно з Законом України «Про психіатричну допомогу», ми, лікарі, в примусовому порядку можемо лікувати 24-48 годин пацієнта, а далі - лише за рішенням суду. Близько у 5-7% суди приймають рішення про відсутність показань до примусового лікування, в таких випадках пацієнтів виписують із стаціонару. Річ у тім, що дуже захищені права пацієнтів», — розповідає фахівець.
Мирон Мулик каже, що найчастіше пацієнта приводять до центру психіатричних захворювань різноманітні сімейні ситуації та колізії.
«Якщо пацієнт небезпечний для себе чи оточення — ми його лікуємо, якщо небезпечний в плані криміналу — це компетентність правоохоронної системи. Тут є тонка грань і ми її витримуємо вже по європейських стандартах», — ділиться лікар.
До слова, Мирон Мулик працює в обласному центрі психічних захворювань з 2000 року. Каже, що тоді лікарня була розрахована на 470 ліжко-місць, зараз же є 260, в цілому можна помістити 315 пацієнтів.
«Ми приміщення перебудували, і зараз палати максимум для 3-4 пацієнтів, є й індивідуальні. На постійній основі зайняті 200-220 ліжок, однак дуже швидкий оборот. Не тому, що ми не хочемо довго тримати пацієнта, а тому, що так вимагають потреби. Так є й у Європі.
Якщо пацієнт поступив на лікування збуджений і ми розуміємо, що вдома ліки він самостійно не прийматиме, то за рішенням суду ми лікуємо дозволений час.
Щойно пацієнт усвідомлює свою проблему — ми його переводимо на самостійне лікування. В такому випадку він має право будь-коли піти. Такий підхід працює швидше, ніж примус», — наголошує Мулик.
За словами генерального директора, європейські пацієнти відрізняються від наших, а особливо французи та німці. Насамперед тим, що вони краще знають свої права, більш самостійні та виконавчі.
«Бачив їхні психіатричні лікарні, у них зовсім інша структура і фінансування психіатрії. Якщо взяти наш корпус на два поверхи, то тут знаходиться приблизно 90 хворих, а в них 30 на таку ж саму площу. У кожного пацієнта в них окрема палата і свій простір», — каже лікар.
Мирон Мулик ділиться, що станом на сьогодні до центру найчастіше прикарпатці поступають з проблемами алкогольної залежності, шизофренією та депресіями. Фахівець пояснює, що загострення цих хвороб спостерігають через ситуацію в країні.
«Особливо стрімко зростає кількість саме залежних від алкоголю. Вікова категорія різна, особливо дуже багато молоді. Є навіть дівчата по 20 років. Раніше такого не було. Можливо, колись ця тема більше перебувала під стигмою. Зараз вже менше, бо всі розуміють, що треба лікуватися.
Зростає кількість молодих залежних та представників жіночої статі. Є і наркотична залежність», — каже чоловік.
Фахівець пояснює, що у таких випадках насамперед, важливо, щоб пацієнт визнав себе хворим і усвідомив, що має залежність, тоді з ним можна працювати. При правильному лікуванні та бажанні пацієнта ремісія може тривати рік, два, десять чи навіть більше.
«Найперше важливо мати підтримку від родичів і співпрацювати з психотерапевтом», — підкреслив медик.
До речі, у центрі зараз немає окремих жіночих та чоловічих відділень. Лікуються усі разом і це також за європейськими стандартами.
«У 2000 році до нас приїхав лікар, який працює психіатром в Ізраїлі. Ми з ним були вже раніше знайомі.
Словом, він прийшов, я зібрав усіх наших лікарів, ми довго спілкувалися і в іноземного гостя всі розпитували про його діяльність. Він відповів, що працює завідувачем змішаного відділення. Всі одразу здивувалися, що це.
Ізраїльський лікар пояснив, що це відділення, де перебувають чоловіки та жінки разом. Нашим фахівцям на той час це було дуже дивно. Вони запитували, чи це родинні відділення, чи роблять вони аборти. Лікар усе заперечував.
І так вже у 2006 році наше жіноче відділення ми перетворили на змішане. Спочатку впроваджували такі зміни дуже обережно. Пройшло вже десь пів року, чоловіків у відділенні було трохи менше, ніж жінок.
Нас запитали як результат, і я відповів: ви знаєте, чоловіки щодня бриються, а жінки рівніше ходять. Бо це природа. При тому, що це було, так би мовити, гостре відділення, де лікували психози», — ділиться Мулик.
Молодшого медичного персоналу в нічний час у відділеннях теж немає, є тільки медсестри, тобто фахівці з медичною освітою. Догляд, за словами генерального директора, це функція медсестри: і підгузки змінювати, і ліжка перестелювати.
«В Івано-Франківську готують два заклади фахівців з медичною освітою. На мою думку – вище професійне училище краще готує цих фахівців.
Університет готує лікарів, медсестра ж не лікар, це прикладна професія», — пояснює він.
Відтак, відділень в обласному центрі зараз сім. Стаціонар свого часу закрили, бо не було потреби, натомість амбулаторний прийом великий.
«Найтяжча професія — дитячий психіатр. Там часто надавати допомогу потрібно не самій дитині, а й родичам.
Бо більшість дитячих психічних розладів — це наслідок дій батьків чи інших рідних. Психічні проблеми — це страхи з дитинства», — каже медик.
Крім того, у психіатричній лікарні в Івано-Франківську зараз на постійній основі перебуває 45-50 солдатів, які повернулися із зони бойових дій. Вікова категорія різна.
«Є й зовсім молоді хлопці, є 30, 40 та 50-річні. Діагнози також різні. Найчастіше це військові, які мають мінно-вибухові травми, після чого отримують психічні розлади.
Є частина й тих, які були нашими пацієнтами до повномасштабного вторгнення і якимось чином потрапили до війська. На перших порах брали всіх охочих, і серед тих добровольців дуже багато наших пацієнтів. А у випадках, коли доводиться переживати якісь стресові ситуації, вони не витримують цього тиску.
Було й таке, що вже мали групу інвалідності, але тоді не проводили медогляд, брали усіх, хто хотів, і так вийшло, що вони теж опинилися на війні.
Є невелика категорія й тих, хто пережив ту "м’ясорубку" і тепер мають шалений страх. На цю тему складно говорити, бо це важка категорія пацієнтів. З ними працюють і психологи, і лікарі-психіатри, і психотерапевти.
Коли йдеться про військових — там завжди тривала реабілітація, інколи доводиться підтримувати людину навіть все життя.
Наприклад, в Ізраїлі вже є напрацьовані принципи, як психологам чи психіатрам працювати з військовими. А ми лише зараз починаємо вчитися, бо щоб напрацювати свої принципи, замало теорії. Треба самому через це все пройти, що ми зараз й робимо», – підкреслив Мирон Мулик.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
