Більшість українських інтелектуалів (в лапках і без) зайнята споживанням, впровадженням і переробкою іноземного продукту. Все місцеве та самобутнє ставиться під сумнів, як щось пусте й роблене на кухні. Невблаганно зростає вага перекладачів, цитатознавців, стилістів та вроджених мавпувальників. Знання іноземної мови тепер вже не елемент освіти, а самодостатня перевага над оточуючим життям. Творча сфера перетворюється на транзит запозичених форм і сенсів. Спочатку цей транзит виглядає як свіжий вітер змін (так було у 90-их), але з часом нагадуватиме вічний протяг і набридатиме. Простуджена культурка гундосить і сякається чимось глобалістичним. Її майже не шкода. Її цінність визначається здатністю вродити чергове «чудо в пір’ях» для виступу у фіналі Євробачення.
Із запозиченнями також не все добре. У нас стало політкоректним не помічати, що світовий ринок свіжих ідей та концепцій фатально спорожнів. Просто суцільна дупа. Наші «претенденти в ідеологи» (не пророки й мудреці, а наразі все ті ж перекладачі з европейських говірок та коментатори общєпонятного) впевнені, що це аж ніяк не проблема. Адже виробленого Європою, Америкою і Росією у ХХ столітті «мисленневого продукту» перекладачам, коментаторам, стилістам та іншим мавпам країни У. стане ще на три десятиліття успішного паразитування.
Зрештою, вторинність не заважає складеному з цитат українському Культурному героєві бути кумиром офісних працівників, викладачок-гуманітарок і журналістської братії. Там, де пролетарій минулого будував барикаду, а повстанець гострив багнета, гурт секретарок і референтів тепер споруджує пам’ятник черговим володарям українських думок, що вдало (або ж невдало, яка різниця) переклали з польскої або російської тамтешню версію французького мудролюбія першої половини вісімдесятих років минулого століття. Пам’ятник новітньому Культурному героєві, щоправда, споруджується з пластилину, тому досвідчених партизанів жаба не душить.
Звикання до імпорту ідей набуло сталого виміру і твердої, як дубові корені, векторності. Посиленої різноманітним інструментарієм для суперечок з невдоволеними й незалученими. Будь яка критика запозиченого інтелектуального продукту наштовхується на неминучу демонстрацію опонентами «регулярних овочів української духовності», вирощених колгоспними «мічуринцями слова» на жовтуватих сторінках письменницької газети. Або на «культурній сторінці» якої-небудь львівської рептильки. Мовляв, оце ви хочете протиставити західним концепціям? Ми ховаємо очі й мимримо: «Ну зрозуміло, але ж...»
Нас не слухають (нащо слухати лузерів) й редагують чергову хрестоматію «від Вебера до Рорті». Для нового покоління аспірантів, що вже якось мусять на одній сторінці свого дисертабельного опусу розмістити дві цитати «з Франка» й одну «з Фуко» так, щоби не посварилися -- не дай Боже! -- Іван Якович з Поль-Мішелем Жановичем. Й так вправно мусять вони це зробити, аби квітнула й множилась довірлива єдність европейського мислення, розпростореного від берегів Біскайських до Лопані й Сіверського Донця.
На зміну вже дещо підтоптаної «генерації офісних працівників» неминуче приходить новітня генерація проектних поколінь, що тишком-нишком виросла у болотяних низинах епохи Віктора Першого. В цих вже менше захоплення від перекладацьких вправ (як, зрештою, менше захоплення будь чим) й прагматичний погляд на проблему крізь моніторчик смартфона. Вони не поважають – й, скажемо відверто, небезпідставно -- вітчизняних гуманітарієв. Вони чекають порад у бізнесі й пропозицій від туроператорів. Вони готові до найекзотичніших синтезів «свого» з «чужим» – по пріколу. Одночасно, вони – законослухняні. І, якщо їм накажуть вважати усе перекладене «своїм», вони будуть це робити «па умалчанію». Дітям хворої на тотальний імпорт економіки запозичені доктрини життя переважно здаватимуться органікою (й навіть без ГМО). Якщо, зрозуміло, перекладачі вчасно перекодують ці доктрини мовою коміксів та інструктивних листів, зрозумілих для місцевих жертв йододефіциту. Щодо коміксів, щоправда, маємо певні сумніви. Адже для створення коміксу треба принаймні вміти малювати...
