Подорожі Болгарією змусили поважати цю країну через її ставлення до охорони історико-культурної спадщини. Тим більше, що ця балканська країна ще 20 з лишком років тому належала до табору держав-союзників СРСР і ситуація в ній не надто відрізнялася від реалій на просторах Союзу.
Якщо ви придбаєте путівник по туристичних принадах болгарського узбережжя Чорного моря, то будете шоковані значною кількістю історико-архітектурних пам’яток і пам’ятників, великим переліком музейних установ. Каліакра, Балчик, Несебр та й загалом майже кожне містечко Чорноморського узбережжя здатне похвалитися залишками грецької, римської, староболгарської архітектури чи порівняно недавніми пам’ятками, як-от палац румунської королеви Марії в м. Балчику
До того ж болгари зберігають і пам’ятники росіянам — визволителям від турецької неволі, і гармати берегової артилерії, з яких обстрілювали російські військові кораблі в період Першої світової війни. Бо це ж усе їхня історія. А ще ця історія приваблює туристів і приносить прибутки.
«Але яка в них історія? Куди нам до них?» — скажете ви. Ні, ми лише хронічно не вміли і не вміємо берегти власну історію та її пам’ятки. і якщо В. Ющенко чи С. Тарута прилюдно хваляться своєю колекцією трипільських старожитностей, то хтось мав би їх спитати про походження цих артефактів і законність придбання їх. От у Болгарії за кожним фракійським курганом налагоджено стеження з... космічного супутника, і через це з нього неможливо нічого поцупити.
Натомість в Україні процвітає «чорна археологія» — від пошуків скіфських артефактів до мілітарних залишків періоду Другої світової війни. А ті історичні рештки, що у нас збереглися, в багатьох випадках у значно гіршому стані, ніж ті ж болгарські пам’ятки.
Такі реалії зі збереженням історико-культурної спадщини в Україні пов’язані як з невіглаством українських чиновників, так і з розумовою відсталістю багатьох наших олігархів. Зокрема, українські держслужбовці не бачать перспективи отримання «відкатів» у процесі реставрації пам’яток, а українські багатії в своєму меценатстві не спроможні піти далі фінансування власних футбольних клубів.
А ще забули про політичні сили, які штампують на догоду політичній кон’юнктурі металеві, бетонні, бронзові пам’ятники таким людям, котрі деколи не мали ніякого стосунку до місць, де їх встановлюють.
І що з цього випливає? Уявіть собі реакцію європейського туриста, якому показують в Івано-Франківську браму палацу Потоцьких в риштуванні і кажуть, що тут колись була резиденція одного з найбільших польських магнатів епохи середньовіччя. А як він собі має додумувати про решту палацу і оцінювати нас? Після цього турист обходить решту міста і зіштовхується з пам’ятниками і пам’ятними дошками, що присвячені майже чужим для Івано-Франківська людям чи подіям. А біля них — вінки, вінкиѕ Не місто, а цвинтар якийсь...
Ці проблеми треба розв’язувати. Для того, щоб у відділах охорони культурної спадщини та музейної роботи залишилися працювати лише порядні люди, які б не брали хабарів за дозволи на знищення історії, не треба коштів. Можна було б і встановити тимчасовий мораторій на будівництво нових пам’ятників, а зекономлені кошти витрачати на першочергові реставраційні роботи. Було б тільки бажання...
Опубліковано у виданні: Галичина. – Івано-Франківськ. 2013. – 14 вересня. – С.3.
