Багато українців не усвідомлюють того, що називаються не рідними, а чужинськими іменами. Адже християнство принесло на землю наших предків свої слова і звуки. Свої, незвичні для українського слуху, імена. Спочатку наші предки опиралися чужинському називанню. Князя Володимира Відступника охрестили грецьким іменем Василіоса, але і люди і княжа дружина продовжували називати його за прадідівським поконом – Володимиром. Під цим ім’ям він увійшов до українських літописів і пісень. І син його Ярослав не називався Георгіосом за межами християнських храмів, де панували грецькі єпископи і монахи. Нікому з наших (навіть навченому греками українському монаху-чорноризцю) у ті часи навіть у страшному сні не спало би на думку назвати Великого Київського князя Ярослава Володимировича «Георгієм Васильовичем».
Але християнство було могутньою системою, яка століття за століттям впроваджувала своє. Українські гречкосії, в яких забрали (точніше – по звірячому знищили) керівну духовну верству – рідновірних волхвів – не могли довго опиратись тиску цієї системи, яка знищила давньоукраїнські книжки і давньоукраїнське письмо. Попи називали українців по новому. В церковні книги-шематизми українців записували на чужий копил. В ті часи свідомий і несвідомий спротив українців набув іншої форми. Наші прадіди перекручували християнські імена до невпізнанності, «українізували» їх. «Нікіфорос» став «Ничипором», «Атанасіос» - «Опанасом», «Йоаннанес» - «Іваном», «Йоакимос» - «Якимом» й тому подібне. За довгі століття, які пройшли від духовної катастрофи 988 року, ці імена ніби злилися з українським світом, ніби лягли на українську душу і ніби вжилися в українську пісню.
Я недарма пишу «ніби». Тому що ці імена й до нашого дня несуть в собі незнищенну «матрицю» свого неукраїнського походження. Вони народилися за межами нашої землі, нашої природної Материзни і ніколи не стануть вповні органічними для української крові, для глибинних струн українського Духу. Вони залишаються мутантами, у звуках яких причаїлася небезпека. Причаїлися коди і шифри чужинської злої волі. Я довгі роки спостерігала за українськими людьми, які носять правдиво українські і мутовані чужинські імена. І виявила, що ті, кого назвали Ярославом або Мирославою більш щирі у своєму українстві, аніж Івани і Василі. Нехай останні не ображаються на мене, але це – правда. І не треба мені нагадувати, що Бандеру охрестили Степаном (Стефаносом). Відчуваючи певну невідповідність, ті з українських героїв, яким батьки з тих чи інших причин дали чужинські імена, брали собі за військове або підпільне псевдо українські назви. Хіба «Чупринка» має корінь в грецькій чи латинській мовах? Шевченко був «Тарасом», але це ім’я не лише «українізоване» грецьке «Таразіос», але й правдиво давньоукраїнське «Тарайс» - чоловік, що посвячений арійській богині Тарі.
Прийшов час, коли ми можемо змінити наші імена на давньоукраїнські. Закон не забороняє таку зміну. Я міняю своє ім’я, яке обтяжує мене і гнітить. Особисто я не хочу більше називатися Мар’яною (Мар'яною Ганною) і приймаю те правдиве ім’я, яким посвятили мене на Священному острові Бога Хорса – «Сонцеслава». Закликаю усіх українців за духом наслідувати мій приклад. Нехай «Рух за Зміну Імен» стане всеукраїнською демонстрацією нашої нескореності! Приєднюйтесь!
