Лесь Подерев’янський помітив, що найбільше людей цікавлять «питки і казні». В часи середньовіччя така цікавість задовольнялася дуже просто. Добрі парафіяни йшли на центральний майдан міста і кожного четверга (або понеділка, в залежності від уподобань бургомістра і магістрату) отримували свою дозу насолоди. Міській кат був героєм обговорень і пліток. Добродії збиралися за пивом і годинами сперечалися: правильно чи неправильно він відтяв голову ґвалтівникові К. або єретикові П. Чи не занадто високо кат піднімав сокиру, чи опускав її на карк злодієві під рекомендованим кутом, чи правильно падала голова у кошик і скільки секунд ще сіпалося тіло страченого. Кожна деталь мала значення. Кожен рух ката був сповнений глибокого змісту.
Жінки після страти годинами обговорювали вік і вроду страчених, його останні слова і ту жлобську сукню, у котрій пані бургомістрова зволила споглядати страту. Жінки збуджувалися і сварилися. Містечко жило стратами, як тепер живе телевізійними серіалами про товстопику Марусю і вилицювату Єфросінію. Поети складали присвяти вправному катові, а дівчата мріяли про ніч із цим м’язистим і безжальним героєм їхніх сексуальних марень.
…Людина хоче заглянути до безодні. Не просто до безодні, а до найтемнішої безодні мук і страждань. Людській психіці притаманно встановлювати «межі можливого» і уявляти себе присутньою на цій межі. Це такий собі різновид «малого психічного мазохізму». Спеціалісти стверджують, що подібні «вправи уяви» надзвичайно корисні. Вони буцім то «розвантажують» психіку від дрібних побутових негараздів. Людина ніби каже собі: «От я зараз мкнуся на те й на те. Але ж які це все дурниці порівняно із проблемами тих, котрих в давні часи підсмажували на грилях і віддавали на поживу левам!»
Одного разу прийшлося пити в компанії, яка обговорювала «питки і казні». Така пішла тема. Щодо «найжахливішої страти», то в розмові висувалися різноманітні рейтингові версії. Спочатку претендентом на «найжахливішу страту» стало латиноамериканське закопування людини в мурашник з великими рудими амазонськими мурахами. На жахливості такого закопування наполягала одна з присутніх дівчат, яка казала: «Ви уявіть собі, як ті величезні мурахи відгризають від вас своїми гострими щелепами шматочок за шматочком, залазять вам у всі дірки, потрапляють до стравоходу і кусають, кусають, кусають. Бррр!»
Потім інша дівчина, наснажена міцним лікером, згадала про повільне занурення у десятипроцентний розчин плавікової кислоти (це, здається, з якогось американського трілеру). Третя дівчина десь прочитала про міцне прив’язування живої людини до трупа. Всі присутні, як і очікувалося, виявилися неабиякими знавцями цікавих способів закатруплення. Особливо відзначились юні дівчата. Кожну з них можна було би сміливо призначити тренером на курсах катів-чайників.
Але врешті-решт перемогу здобула древня іранська страта «дерев’яне корито», що згадується часто-густо в хроніках царів з династії Ахеменідів. Страчуваного древні іранці забивали до масивного дерев’яного корита, залишаючи відкритими голову, руки і ноги. Потім виставляли усю цю «інсталяцію» на відкрите місце.
Цим місцем традиційно був верхній майданчик невисокого круглого палацевого бастіону в Сардах, яку давньоіранські дотепники називали Веселою вежею. Під вежею знаходилася величезна помийна яма, куди палацеві слуги скидали сміття. Тому над майданчиком завжди кружляли полчища величезних гнойових мух. Вони обліплювали тіла катованих на вежі (розп’ятих, колодників, забитих у «корита»), заподіюючи їм своїми укусами і відкладанням під шкіру личинок неймовірних страждань.
Забитого в «корито» добре годували. Виділення поступово заповнювали простір між тілом нещасного і коритом. У них заводилися хробаки і комахи. Інші комахи, притягнуті смородом, атакували відкриті частини тіла. Мухи відкладали яйця в очі, а ящірки відгризали шматочки шкіри. Іноді цар приходив на місце страти і випорожнювався на лице катованого. Якщо таким способом страчували невірну царську наложницю (що, утім, траплялося досить рідко, бо царі були люди щедрі), то до місця страти з гарему приводили інших дружин і наложниць монарха і змушували їх кістяними голками розколупувати рани і виразки забитої в «корито» дівчини, вкладати у виразки личинки комах і всіляко знущатися з катованої. Це зміцнювало солідарність жіночого колективу, хоча й віддаляло світлий день звільнення жінок Сходу від фалократії.
До речі, про фалократію. Найкреативніша з гаремних дівчат, яка придумувала нове оригінальне знущання над страчуваною, отримувала від царя коштовний подарунок. Одна така вигадниця, царська наложниця по імені Арандара, запропонувала покласти в рот зрадниці відрізаний фалос її коханця, нафарширований живими павуками і пришити його до губ катованої до того часу, поки той фалос не згниє разом із губами. Цар був у захваті і подарував Арандарі золотий браслет, усипаний коштовними сапфірами. Цю популярну на Древньому Сході історію найбільш докладно переказує придворний ерудит царя Селевка Четвертого (187-175 до н.е.) Амарій Граматик у прецікавому збірнику історичних анекдотів. В ті часи такі «повчальні історії» записували навіть до збірок шкільних диктантів. З педагогічною метою, зрозуміло.
Страта в «кориті» тривала тижнями. Одна з нелегендарних історичних зрадниць (невірна дружина великого царя царів Дарія Другого п’ятнадцятирічна Нарса, родом з Вірменії, дівчина виняткової навіть для ахеменидських гаремів вроди) прожила у власному гівні довгих чотири місяці. Її стогони і лементи викликали сльози навіть у катів. Коли вона перестала дихати, у мертвому тілі колишньої красуні знайшли гніздо отрутних багатоніжок, а кістки були покриті зеленим гноєм, у якому повзали величезні хробаки. Уся її шкіра згнила під шаром випорожнень, а м’язова плоть почорніла. Можна лише здогадуватися про той «виховний вплив», який ця страта мала на інших царських жінок. Може в таких «веселих вежах» і знаходилося джерело високої моральності людства в добу давніх імперій? Тепер моральність вже не та…
Отакі страшні речі, малята, творили з людьми безжальні деспоти Стародавнього Сходу. Це, між іншим, привід ще раз подякувати Богові, що живемо за гуманної доби. Та ще й у мирній демократичній країні, де поки що не збудована Весела вежа. Поки що.
Я з цього щиро тішуся. А ви?
