Ми, галичани, востаннє були по-справжньому вільними, ще коли були Білими хорватами. Після того, як Рюриковичі поневолили наших предків, галицькі землі завжди були в статусі більш чи менш формальної колонії. Це тривало так довго, що у місцевого населення склалася особлива колоніальна ментальність.
Звісно ж, спочатку були спроби боротися проти такого стану, які здійснювали згадані у літописах «ворохобні галицькі бояри». Однак після того, як волинський князь Данило, нині не зовсім коректно званий Галицьким, винищив понад півтисячі боярських родів, більшість галичан обрали тактику пристосування замість боротьби. Так живемо і понині. І без істориків зрозуміло, що тактика пристосування до щораз іншого колоніста дала можливість нашим предкам вижити – і в екзотеричному, і в езотеричному розумінні цього слова. Та все ж ментальність зазнала безповоротних змін – набрала явних ознак колоніального способу мислення.
Одна з цих ознак – небажання приймати самостійні рішення щодо власної долі. Практично вся наша суспільна діяльність, особливо у виборчі періоди, зводиться до вимог, щоб за нас ці рішення приймав хтось інший, але так, щоб вони нам сподобались і щоб ми могли безболісно до них пристосуватись. Інша ознака – нетерпимість, або й ненависть до видатних людей свого ж роду. Ніхто з наших не має нами керувати, нам вказувати та й взагалі – виділятись. Ми всі повинні бути однаково сірі і безликі, адже ми – колонія. Ще інша – це бажання поводитися на «нашійбогомданійземлі» як наймана робоча сила, а не господар. Тобто щоб ми на ній працювали і отримували за це гроші від когось, але жодної відповідальності за цю землю не несли – нехай відповідає той «хтось». І четверте – невміння глянути на себе як на центр всесвіту, а на свою батьківщину – як на найважливіше наше місце під сонцем. Нам більше підходить самовизначення – задуп’я, окраїна, колонія. А справжній центр – це десь далеко, там, звідки нами правлять.
За двадцять років незалежності України галичани не раз мали нагоду зробити свій край суб’єктом, а не об’єктом новітньої української історії, але щоразу відмовлялися від цього на користь свого колоніального статусу щодо нової вже київської метрополії. Київ використовував свій новий статус спочатку несміливо, але з роками щораз впевненіше. А під час закріплення у київській метрополії донецького клану ознаки колоніального стану Галичини в українській державі стали більш ніж очевидними.
Взяти до прикладу хоча б «найреволюційнішу» Львівську область. За президентства Віктора Януковича вже тричі мінялися керівники обласної державної адміністрації, причому перші два були напряму «спущені» з Києва, а третій дістав зі столиці відповідний «ярлик». І жоден з них не відстоює інтересів місцевого населення. Новий президент вперше призначив львівських «силовиків» без погодження з його ж обласним представником. Головні міліціонери Львова були просто «десантовані» з Полтави: начальник ГУ МВС у Львівській області і два його заступники – голова ДАІ і кримінальної міліції. Ще один заступник – з питань ЧЄ-12 – прибув із Черкас. Прокурор Львівської області – з Сум, голова податкової – з Волині. Апеляційний суд Львівщини, як і Львівську митницю, очолили вихідці з Донеччини.
Схожа ситуація і на Тернопільщині. Може, менш помітна на Івано-Франківщині. Проблема навіть не в тому, що їм не знайомі і не цікаві місцеві реалії, а в тому, що вони отримують ці посади в нагороду за якісь заслуги перед метрополією і тому повинні з цього «поімєть». Тим більше, що до посади додається майже необмежений доступ до нашого ресурсу.
Окрема «пісня» - це так званий галицький бізнес. Нещодавно група ентузіастів з середовищ «русского мира» взялася розкручувати у соціальних мережах кампанію «Нє падавісь», в межах якої запропоновано гасло бойкотувати будь-які товари і продукти, пов’язані з «націоналістичною Галичиною». Але кампанія не повелася, бо дуже швидко виявилося, що чи не більшість знаних в усій Україні «галицьких» брендів належать зовсім не галичанам. Що галичани в цих фірмах – тільки персонал. Та й то не у всіх, бо один відомий у Львові ресторан навіть обслугу привозить вахтовим методом зі сходу країни.
Хоч це, звісно, дарма – у ролі прислуги ми, галичани, неперевершені. Ну, принаймні на теренах Європи. Цього нас довго вчили німці. За це нами завжди хотіли володіти поляки. За це нас цінували радянці. А от те, що за це нас намагаються зневажати наддніпрянці – чистої води непорозуміння і кричуща несправедливість. Адже їх – так званих хохлів – завжди легковажили й зневажали і німці, і поляки, і радянці. І тільки ми, галичани, їх завжди любили, хоч і не завжди розуміли – за що.
Отже, попри всю нашу схильність до колоніального статусу ми не можемо згодитися на такий статус щодо Києва.
По-перше, галичани вважають себе кращими українцями за наддніпрянців. А справжня колонія не може ставитися зверхньо до метрополії.
По-друге, Київ занадто близько розташований від Львова та інших міст Галичини. А справжня метрополія має бути настільки далекою від колонії, щоб їздити на мітинги туди було надто довго і дорого, а от для огляду колективів художньо-етнографічної самодіяльності – достатньо далеко і почесно.
По-третє, Київ через слабкість Української держави і примітивність української державної еліти реалізує грабіжницько-експлуататорський варіант колоніалізму щодо регіонів. А нам для збереження почуття власної гідності і забезпечення добробуту потрібен інвестиційно-цивілізаційний варіант колоніалізму.
Отут і виникає головне запитання нашої епохи: хто б нам міг забезпечити таку колонізацію? Ну власне – нині за хорошого колонізатора ще треба поборотися. І саме на це потрібно скерувати зусилля всім нашим політичним лідерам, громадським діячам, партійним осередкам, а не на уявну незалежність чи ефемерну свободу, які і так зовсім не пасують до нашого любого колоніального статусу.
