Якщо за останні три роки і відбулися десь рушійні реформи, з благотворним результатом, то це по за всяким сумнівом сфера культури, головним чином - прориви нових україномовних музвиконавців (завдяки дії закону про квоти на радіо) і вітчизняний кінематограф.
Прориви останнього мають місце не в останню чергу, як не дивно, завдячуючи підписанню Петром Порошенком закону, над яким добряче попрацювали такі депутати як Микола Княжицький від «Народного Фронту» та голова держкіно (партійний свободівець) Пилип Іллєнко. Що має наводити на думки про конечність, рано чи пізно, сумнівних партійних проектів, та не окремих політиків/чиновників, їхніх добрих справ.
І хоча Україна ще не стала «фабрикою мрій» , ані на Голлівудських, ані на Боллівудських пагорбах, та вже зробила певні жести та заяви, що на нашому хуторі не все вариться в хуторянській каші, маємо чим, якщо й не повноцінно гордитися, то, принаймні, вже можемо не закутуватися під стандарт «дурникуватого хохла», написаного в сценарнях і студіях мосфільмів.
Зерно посіяно. Жнива попереду .
Фільм Ахтема Сеїтаблаєва «Кіборги», звичайно, «Оскар» за найкращі спецефекти, за найкращий сценарій і акторську гру не отримає, однак фільм, зроблений менш як за два мільйони доларів (що за американськими стандартами блокбастера – смішні гроші), найперше, зовні виглядає набагато дорожче, що свідчить про професіоналізм режисера і продюсерів, і найголовніше – цей фільм, як і фільм за романом Андрія Кокотюхи «Червоний», що вийшов кількома місяцями раніше, не належить до когорти так званого «трагічно-песимістичного жанру» укркіно, що за десятиліття віднадив масову аудиторію.
Для країни, держави, нації правильно зроблене патріотичне кіно відіграє все ще неоціненну роль, Україна не виняток. Свого часу фільм «Хоробре серце» , з Мелом Гібсоном в головній ролі, викликав величезну хвилю патріотичного піднесення в Шотландії, «Віднесені вітром», знятий ще в тридцятих минулого століття, позитивно вплинув на антирасистські настрої всередині США, всім відомий «Брат» і особливо «Брат-2» стали культовими, на жаль, не лише для російського пролетаріату з неоімперським дискурсом.
Кіно та музика це те мистецтво, яке в новітні часи посідає чільне місце серед «культур», і за його якістю та кількістю можна не лише судити про розвиток «культур», а й про більш загальні пасіонарні фактори, бо як-не-як митці ідуть в авангарді суспільного поштовху, а вже потім «машиностроєніє».
Немає нічого дивного, що станом на сьогодні за прокатним збором в українських кінотеатрах серед укрмувіків лідирує «Дзідзьо Контрабас», люди люблять впізнавані фейси, особливо небриті. Можливо, десь під кінець 18-го появиться документалка «Славко Альфа-Джаз»… ?
І вдвічі приємніше, що глядач обирає патріотичні фільми і окремі серед цих фільмів відплачують йому за потрачені кревні, аби він не виходив з кінотеатру, кінокомплексу з фізіономією людини, яка «зробила те, що мала зробити», адже завжди виграє, як не банально, щирість і інтерес.
Щирих та інтересних нам героїв, екранних і реальних. Кращі кінокартини тільки попереду.
