Технології, до яких ми всі так звикли, відіграють важливе значення для комунікації всередині політичного поля – як локального, національного, так і світового масштабу.
Навіть в авторитарних режимах люди мають доступ до мережі. Правда, рівень доступу в таких державах тяжіє до контролю мережевої свободи з боку влади, і корелюється залежно від рівня грамотності та купівельної спроможності населення.
Уперше вирішальну роль інформації у функціонуванні політичної системи виділив німецький політолог Карл Дойч ще в 70-80 роках минулого століття. Його модель побудована на потоках інформації всередині політичної системи та комунікаціях – формальних і неформальних – між політичними суб'єктами всіх рівнів, та між ними й громадськістю. Фактично, політичне життя зводиться до сукупності комунікативних механізмів.
Сьогодні ця модель як ніколи актуальна.
Інформація та комунікація є не просто важливішими складовими політичної системи. Вони виступають кровоносною системою сучасної держави. З удосконаленням інформаційних технологій, політична система отримала можливість функціонувати набагато оперативніше, що дуже корисно для різноманітних державних служб.
Зі свого боку, пересічна людина здобула механізм додатково впливати на можновладців, починаючи від звернень до органів влади, і аж до голосування за допомогою інтернету, що здобуває дедалі більшу популярність в англо-саксонському світі.
Останнім часом посилюється політична боротьба на просторах мережі. Інтернет-технології широко використовуються в політичному, а особливо виборчому процесі.
Фактично, можна виділити своєрідний віртуальний тип політичних відносин.
Важливість ІТ у ході виборів підтвердила остання президентська кампанія в США. Доля найвпливовішої посади у світі, фактично вперше в історії Штатів, залежала від активності кандидатів у мережі.
Цю боротьбу Маккейн програв, як і президентські вибори загалом.
Офіційний передвиборчий сайт Обами був створений Крісом Х'юзом, одним з авторів соціальної мережі Facebook. На ньому розміщено розділ "Obama everywhere", "Обама всюди", який включав посилання на профілі Обами в популярних серед американців соціальних мережах Facebook, Flickr, Linkedіn, MySpace, Twitter, а також на ряд інших ресурсів, які могли б дати повний образ кандидата. Наприклад, на спеціальну добірку відео на YouTube.
Це дуже хороша агітація, на яку не потрібно витрачатися кожен раз, як для реклами на телебаченні, чи статей у пресі, чи аудіоматеріалів на радіо. Тільки кліп соліста гурту Black Eyed Pees "Yes We Can", у якому використані слова відомої промови Обами, переглянуло кілька мільйонів користувачів. Загалом, за даними соціологів, щонайменше 30% американських виборців подивилося хоча б один агітаційний ролик Обами на YouTube.
Також персональний сайт кандидата включав систему онлайн-пожертвувань та інтернет-магазин із символікою Обами.
У будь-якому разі, у сумі все спрацювало як прекрасний політичний індикатор успішного кандидата, який присутній буквально усюди. До того ж, він був спрямований насамперед на тих американців середнього віку, які вагались із власним вибором, але водночас дедалі активніше освоюють інтернет, приділяючи мережі стільки ж часу, скільки й телебаченню.
Чат-конференція із блогерами – фактично єдиний оригінальний хід, яким Маккейн відповів на активність Обами в мережі.
На пострадянському просторі ефективність інтернет-технологій є нижчою. Як твердять соціологи, для отримування політичної інформації люди віддають перевагу в основному телебаченню або друкованим ЗМІ.
Наприклад, за даними соціологів із центру Разумкова, інформацію про партії з інтернету отримують тільки 4% респондентів, натоміть із загальнонаціональної преси й телеканалів 40% та 86 % відповідно.
Але, виходячи з постійного зростанням кількості активних українських інтернет-користувачів, дане поле є надзвичайно перспективним для політичної гри. Вітчизняні політики, натхненні прикладом Обами й порадами власних політтехнологів, активно освоюють інтернет.
Загалом політичне інтернет-середовище України містить кілька основних каналів, які забезпечують зв'язок політичних діячів з електоратом. Особливості цих каналів розглянемо нижче.
Сайти політиків, партійні сайти, блоги
Уже за доброю традицією, кожна поважаюча себе партія повинна мати власний веб-ресурс. Україна тут не є винятком.
На сайтах партій можна знайти різну інформацію: від статуту й програми партії до банківських рахунків для благодійних внесків у парткасу. Відомі українські політики також мають персональні сайти, які виступають своєрідним майданчиком для існуючих та потенційних прихильників того чи іншого лідера.
Функція партійних сайтів загалом повинна бути ідеологічною, тобто формулювати основні напрямки діяльності партії. Персональні ж сторінки політиків несуть суто іміджеве навантаження.
Як данина моді, політики заводять власний блог: будь-то на спеціалізованому ресурсі, чи, наприклад, на сайтах популярних мережевих видань.
Рівень довіри користувачів до блогів, справді, досить високий. Окремі політики є досить активними блогерами, як от Анатолій Гриценко й Михайло Бродський, про що вони зізнаються в численних інтерв'ю. Однак, враховуючи зайнятість та інші фактори, не кожен політик має час/бажання/можливість вести власний блог самостійно. Тому природно, що блоги можуть бути колективним командним продуктом.
Блоги мають ряд переваг: можливість легко публікувати інформацію, відсутність будь-яких просторово-часових обмежень для виходу на реципієнта інформації. Головна їхня функція – оперативно донести до користувача позицію політика з певного питання. Зрештою, це ще один спосіб злити на когось компромат. Адже відомі випадки, коли пости в блогах ставали приводом для судових позовів.
"Авторські" статті в електронних ЗМІ
Це найтрадиційніший канал електронної комунікації із громадськістю. Слово "авторські" взято в лапки, оскільки так само зрозуміло, що часто дані матеріали пишуть помічники, спічрайтери, заступники тощо.
Мода на інтелектуальну публіцистику поширена як зі сторони влади, так і з боку опозиції. Високий попит у цій сфері з боку активних користувачів мережі, особливо тих, які тією чи іншою мірою пов'язані зі світом політики, зумовлює відповідну пропозицію.
Персональні інформаційні проекти
Особливу ставку на них зробили політтехнологи з БЮТ. Для України це відносно нове явище. Хоча, наприклад, у Росії такі речі вже давно успішно функціонують.
Класикою жанру був проект "За Путіна", на якому кожен користувач мережі міг залишити власний голос на підтримку Володимира Путіна. Розроблений під президентську кампанію, сайт продовжує успішно функціонувати й у даний час.
Щодо Тимошенко, то наразі запущено проект "України XXI століття" про який Юлія Володимирівна говорила ще в жовтні минулого року в інтерв'ю для "Дзеркала тижня".
Ресурс містить блок законопроектів, які відкриті для обговорення. Обравши відповідну опцію, можна проголосувати за те чи інше положення законопроекту, чи запропонувати своє. Як декларує БЮТ, його мета полягає в ухваленні за допомогою активної частини інтернет-аудиторії нової Конституції та пакета ключових для країни законів, що мають бути прийняті гіпотетичною пробютівською більшістю в парламенті вже нового скликання.
Цікаво, що аналогічний інтернет-проект уже існував. І називався він "Ідеальна країна". Але про це бютівське дітище його ж творці із часом, здається, забули. На початку минулого року права на сайт викупила Інтернет-партія України (ІПУ).
Такі проекти – здебільше іміджеві речі, на рівні аргументації під час ток-шоу: "У мене таке є, а у вас?"
Функцію ж підрахунку прихильників виконують простіші проекти, як згаданий "За Путіна", з алгоритмом дій: зайшов-підтримав-закрив. Там не потрібно думати над законами, формулюваннями чи вигадувати щось власне. Зрештою, пересічний користувач і не стане цього робити.
Сторінки в соціальних мережах
Facebook, Вконтакті, Twitter вже давно використовуються як елемент корпоративного бренда у світі політики. Окремі українські діячі недооцінюють ролі цих ресурсів у формуванні громадської думки загалом, та власного іміджу зокрема.
А даремно. Соціальні мережі сьогодні виконують потужну інформаційну та мобілізаційну функції.
Останні події в Тунісі та Єгипті навряд стали б можливими без Facebook і Twitter, які в умілих руках стали своєрідними органайзерами масових протестних акцій.
Сьогодні в російському інтернеті навіть поширений своєрідний жарт про те, що про події в аеропорту Домодєдово Медведєв дізнався з Twitter. Завдяки свідченням очевидців, які викладають інформацію у власному мікроблозі, у Twitter новини, справді, з'являються швидше, ніж в інформагенціях.
Досить активно соціальні мережі освоюють Сергій Тігіпко та Олег Тягнибок. Юлія Тимошенко нещодавно пообіцяла зареєструватись на Facebook чи Twitter.
* * *
Враховуючи постійне зростання української інтернет-аудиторії, якщо політик не є активним суб'єктом у світі соціальних мереж, блогосфері, електронній публіцистиці – це серйозне недопрацювання його команди.
Воно загрожує не лише втратою каналу комунікації з уже існуючими симпатиками. Існує загроза недорахуватися прихильників потенційних.
Василь Кедик, політолог, Івано-Франківськ, спеціально для УП
