Василь Стефурак, голова громадської організації «Асоціація вівчарів», вже 10 років займається вівчарством на Коломийщині. У його господарстві в селі Молодятин не лише вівці та барани. Тут розводять ще й кіз, з молока яких роблять крафтові сири. А ще на фермі коні, собаки та інша живність. Фіртка дізналась чи легко сьогодні відновлювати промисли, що були популярні в горах ще пів століття тому.
Розповідаючи про власний досвід у вівчарстві, Василь зазначає, що на сьогодні у господарстві налічується 250 овець та понад 50 баранів дорослих тварин, а ще є молодняк.
«Моя ідея набагато глибша, ніж просто фермерська діяльність. Мені хотілося відновити не так інститут вівчарства, як образ гонорового українського газди. Зовсім не важливо, яким господарством займатися і кого розводити: кози, корови, вівці чи кури. Я хотів показати людям, що ми можемо заробляти в себе вдома», - каже чоловік.
За його словами, він насамперед прагнув зберегти культуру Карпат. Згодом поставив собі питання, як саме це зробити.
«Спочатку було дві ідеї: ремісництво і вівчарство. У народі кажуть, що в будь-якій справі мають бути замисли й розмисли. На ремісництво попит є, насправді. До прикладу, ми б створили жіночу прикрасу – український гердан. Далі б через сайт намагалися продавати виріб на весь світ. Але з часом прийшло усвідомлення, що сенсу в тому мало - з тим технологічним прогресом, який є зараз, Китай таких герданів зробить енну кількість за день», - продовжує Василь Стефурак.
Фермер переконаний, що навіть у вівчарстві Китай зараз №1. Однак тут є вільні ніші на ринку. За його словами, світовий ринок баранини насичений приблизно на 40% і в Україні зараз чи не найбільше можливостей для вівчарства. Головне наявність землі та бажання працювати.
«Треба приблизно 10 соток на вівцю. Якщо у мене в господарстві «крутиться» щонайменше 500 голів – значить має бути 50 гектарів території. Окрім овець, у мене ще є приблизно 50 кіз і пара коней. До речі, є кінь, дідусь якого – олімпійський чемпіон, а тато – кращий жеребець в країні. Що стосується баранів, то вони, насправді, дуже агресивні. Словом, баран може вбити навіть бика», - продовжує вівчар.
Для того, аби доглядати все господарство потрібно досить багато часу, але, як каже Василь Стефурак, він до такої роботи звик з дитинства.
«У мене вдома вівці були завжди, я, по суті, з ними виріс. У моїй родині від діда-прадіда займалися вівчарством, щоправда, не так масштабно. За "совітів" не можна було мати багато тварин в господарстві, максимум, що на зиму лишали – то 3-4 вівці. На літо збільшували до 15-20 і потім знову здавали. Такі були правила», - ділиться чоловік.
Вівці у господарстві дають м’ясо, шкіру, вовну та молоко. Однак, за словами фермера, в Україні на вовні ніхто не заробляє. Виготовляють лише ліжники. Що стосується шкіри, то її найчастіше використовують на зимове взуття.
«Оскільки зараз на вовну попит зовсім невеликий, то ми стрижемо овець раз в рік, хоча можна й двічі на рік. Зазвичай такі процедури проводимо весною. Цього року весна була затяжною, а оскільки мої тварини більшість часу живуть на вулиці, то після зими я їх не стриг. Потім літом кількох постригли, і зупинилися, бо активізувалися різні комахи. Шкіра овець дуже ніжна і тонка, а комахи роз’їдають її», - пояснює фермер.
До речі, якщо професіоналу на стрижку однієї вівці знадобиться кілька хвилин, то новеньким інколи не вистачить й години.
Овече стадо не вибагливе в їжі, за словами Василя Стефурака, вони їдять все, що їм даси. Однак за тваринами слід стежити під час несприятливої погоди.
«Мої вівці пасуть траву, для них це найважливіше. Тварини живуть просто неба, ховаються під деревами чи кущами. Їх «охороняють» електропастухи – це така собі огорожа. Однак, коли несприятливі погодні умови й шерсть забруднюється, тоді її потрібно мити, що, до речі, треба вміти правильно зробити, бо дуже легко зіпсувати», - ділиться досвідом вівчар.
Крім того, в господарстві чоловіка є ще кілька собак породи лайка, вони захищають стадо від хижаків, але не від усіх.
«Це дуже універсальна порода. Проти вовків, вони, правда нульові, а от проти рисів і ведмедів лайки дуже ефективні, вони їх відлякують чи навіть атакують. До речі, цього року весною ведмідь нам вулики перевернув. Йому залишилося десь 50 чи 70 метрів, аби дістатися до вівців. Так ось, собаки його прогнали», - каже чоловік.
Голова громадської організації переконаний, що на вівчарстві можна заробляти - головне любити свою справу та виготовляти якісний продукт, тоді проблем зі збутом не виникатиме. Цього року Василь Стефурак презентував хамон із баранини власного виробництва.
«Якщо до чогось братись – то мусиш стати в тій справі чемпіоном. У вівчарстві я все одно робив би щось з м’ясом. Спочатку навіть не думав про хамон, бо це доволі специфічний продукт. У перекладі означає «м’ясо на кістці». Якби пан Йозеф, наш австрійський брат по вівчарству, не поділився родинним рецептом виготовлення хамону, якому, до речі, вже пару сотень років, то можливо, хамону й не було б», - зізнається фермер.
За його словами, подібні продукти придумали моряки: іспанський хамон, італійське прошуто. Консервантів та стерилізації не було, зате була діжка і сіль, так і берегли продукти.
«Потім подумав: є рецепт, є барани, але нема потрібного м’яса. І знайшов хорошу людину, яка дуже добре дружить з м’ясом, у неї були потрібні технологічні можливості й ми рік експериментували з м’ясом, бо ж барани у мене пасуть різнотрав’я, як дичина, відповідно підхід мусів бути теж, як до дичини», - зазначив фермер.
Василь Стефурак поділився, що зараз активно займається збереженням вологості хамону за допомогою плісняви. Наразі цей продукт ніде не презентували, адже процес виготовлення ще недопрацьований до бажаного результату. Вартість хамону з баранини, за його словами, становитиме в межах 100 євро за кілограм.
«Щоб приготувати такий продукт, потрібно шість тижнів його маринувати, шість тижнів чекати поки він дозріє і потім як вино: чим довше зберігаєш, тим з часом він смачніший. Найпростіше хамон зберігати на горищі, холодні температури не обов’язкові. Основним тестуванням хамону на якість у мене були мухи. Я поклав хамон надворі, коли дуже спекотно. Тоді мухи пролітали та не звертали на нього уваги. Вони ж процеси гниття відчувають на дуже великих дистанціях, а тут не реагували, значить там немає нічого подібного», - каже газда.
П’ять років фермери експериментували над породами овець, які були б придатними для виготовлення хамону. Вівчар каже, що багато залежить від того, чим харчуються тварини.
«Мої вівці з’їдають по пару десятків тон жолудів. Крім того, дуже важливо, щоб вони споживали різнотрав’я, різноманітні ягоди, зокрема малину, суниці, афини чи шипшину. Загалом, мої тварини випасають територію в радіусі до 10 кілометрів. За день отара проходить в середньому 20 кілометрів. І так до моменту поки немає великого снігу, бо якщо ще до десяти сантиметрів, то вони розгрібають копитами зелень. Зимою ми годуємо їх сіном, зерном, жолудями. В принципі, якщо й на зиму залишити їх у лісі – не пропадуть», - переконаний Василь.
Вівчар розповів, що кожна тварина зі своїм характером. Кози, до прикладу, дуже образливі та ревниві. У багатьох з них є свої клички, на які вони навіть відгукуються.
Бувають й неприємні ситуації, як от у 2019 році, коли у господарстві вовки "забрали" 14 голів овець, в тому ж році ще 20 голів вбила блискавка, коли тварини заховалися від дощу під деревом.
«В отарі є баран Бублик, він улюбленець журналістів - зірка фотосесій. Найбільше люблю його за те, що він ручний і нікого не покалічив. Річ у тім, що в мене не контактна ферма, а племінне господарство. Люди часто не розуміють цього і хочуть погладити тварин. Барани дуже не люблять, коли їх гладять по голові. Це те саме, що трясти собаку за хвіст», - ділиться Стефурак.
Овець на фермі Василя Стефурака не доять, все молоко споживають ягнята. У майбутньому господар планує виготовляти дороговартісний сир «Рокфор».
Займаються в господарстві й племінною роботою.
«Виводити потрібні породи, насправді, доволі тривалий процес. Фарби змішати – й то складно, а тут - живі істоти. Ми багато спостерігаємо, якісь риси додаємо, якісь віднімаємо, змінюємо характеристики. Це ціла наука. Вівці виношують своїх дитинчат 150 днів, тобто результат можна побачити не швидше, як за пів року. А потім ще кілька місяців спостережень. Я опрацював пару десятків порід. Але зараз зупинився лише на двох: м’ясо-молочна і молочно-м’ясна», - продовжує фермер.
Дитинчата у господарстві вівчаря народжуються цілорічно. На 100 голів дорослих тварин в середньому з’являється 250-300 ягнят в рік. Хоча, за словами вівчаря, чим їх більше – тим вони слабші. Тому інколи чоловік зменшує народжуваність.
«Зараз я генетично закріплюю чотири вим’я у вівці, це дозволить більше вигодувати дитинчат. Вже приблизно пів отари у мене з чотирма сосками. Крім того, у мене є баран-домінатор, тато якого коштує 15 000 євро, ми його тримаємо для покращення крові. Бублик, Шкварок, Емігрант, Зубр – такі у нас кумедні клички», - ділиться Василь Стефурак.
Крім того, фермер співпрацює з ветклінікою, оскільки вівці часто потребують професійного ветеринарного догляду. Ветлікарі обробляють тварин від внутрішніх паразитів двічі або й тричі на рік. Бо інакше ті втрачають імунітет і часто хворіють.
«Для овець холоду не існує, вони живуть у високогір’ї та витримують люті морози. Однак, якщо буде плюсова температура і сирість – тоді може бути навіть запалення легень. Коли спека – тварин краще не турбувати зовсім. Бо якщо 30 градусів тепла і вівця побігає, то можуть бути серцеві напади. Зрештою, на моїй території є природні чагарники, де вони ховаються від сонця», - каже фермер.
Голова асоціації вівчарів розповів, що планує й надалі підтримувати цю справу та поділився, що нещодавно підписали меморандум про співпрацю з вівчарями з Молдови, в планах розширити міжнародну співпрацю, підписавши такі ж меморандуми з колегами з країн Середньої Азії, Румунії та Болгарії.
«Прагнемо довести до ідеалу породу української вівці, яка зараз сформована приблизно на 90%», - зазначив Василь Стефурак.
