У нашому місті побільшало прохачів. Їх дуже багато. Їх надто багато. Просять жебраки, родичі потребуючих, волонтери – справжні і фальшиві. Просять на інвалідів і сиріт, на важкохворих і бездомних, а ще – на безпритульних собак.
Небайдужі люди стоять перед непростим викликом – часто самі не знають, кому давати і скільки давати. Всім не допоможеш. Не можеш теж віддати всього, що маєш, бо в момент скрути сам станеш жебраком.
Я цю проблему вирішив просто – не даю нікому і ніскільки. Невідомо, правда, наскільки небайдужі хочуть насправді допомогти, а наскільки – просто відкупитися від Долі. Та все ж, з точки зору небайдужих людей – я байдужий.
Це не зовсім так. Мені дійсно байдуже, чи матимуть потребуючі щось сьогодні на вечерю, але мені не байдуже, чому до цього дійшло і як це змінити. Така собі небайдужість байдужого.
А не подаю я не тому, що мені нічим поділитися, не тому що, я жмот і мізантроп…Ну, не тільки тому. А ще й тому, що вважаю за потрібне підходити до вирішення проблем системно, підганяючи під них відповідну філософську основу. Я не ставлю собі запитань – скільки і кому дати? Я питаю – що треба зробити, щоб вони перестали жебрати? Щоб не марнувати зусиль і грошей на допомогу тим, кому ти допомогти не в стані.
Ну, наприклад.
Чи є сенс допомагати Сізіфові? Нащо йому моя допомога? Адже він житиме вічно і вічно катулятиме під гору важкенний камінь, і вічно той камінь скочуватиметься вниз. Чому ж так? Бо Сізіфів труд – це кара.
Сізіф, будучи втаємниченим, вибовкував смертним таємниці богів. Грабував подорожніх, не зважаючи на те, що не був бідним. Він навіть ув’язнив Смерть, чим порушив не ним усталений світовий порядок, а ще не повертався з «відпустки» з того світу і т.д., і т.п. Хотів бути, як Бог, безсмертним і, як людина, захланним. Хотів так жити вічно? Тож житиме вічно, але не так, як хотів. Його безсмертя – це прокляття, безсмертя глупоти і хтивості, безсмертя беззмістовних зусиль.
Може всі наші жебраки, а разом з ними й небайдужі – це такий собі колективний Сізіф? Може їхня доля - це плата за гріхи: невігластва і лінивства; захланності і підступності; марнославства і злостивості; а також – байдужості: до людини і до світу. Хто вони? Жертви обставин, до виникнення яких самі ж і доклалися? Жертви боротьби добра зі злом, котрі не конче були по стороні добра? Ні я, ні вони не здатні дати однозначні відповіді на ці запитання. Їм немає коли – одним негайно потрібна допомога; іншим вже припекло допомагати.
Наші люди взагалі не люблять давати відповідей. Вони люблять весь час говорити замість того, щоб дослухатись до інших. Вони прагнуть вічно щось показувати замість того, щоб приглядатись до інших. Вони вдивляються в телевізор замість того, щоб думати. А внаслідок цього роблять помилковий вибір: замість вільної праці - каторжне заробляння; замість проектування майбутнього – фальшування минулого; замість шляхетного самообмеження – вульгарна непогамовність. В результаті: замість людського миру – нелюдська війна. А вже війна одних робить жертвами, інших – байдужими.
Я волію залишатися байдужим.
