Шоста година ранку. Поле під Тязівим. Низькі хмари кольору старого цинкованого цеберка зливаються з морозним туманом. Істота у білому хутрі вистрибує з ріллі в двадцяти метрах від джипу. Ми з М. не встигаємо дати їй прочухана. Ми взагалі не встигаємо, тому що рушниці ще лежать в багажнику. Ми добираємось до них лише тоді, коли істота візуально розчинюється у депресивному навсібіччі.
«То був кіт, - каже М. – Здоровенний кіт. Зайці так не бігають».
Я знаю, що зайці так не бігають. Але щось заважає мені погодитись з М. Визнати, що та істота лише хижий сільський котяра, що вийшов на поле у пошуках гризунів. Визнати, що полювання почалось під непевним знаком кота.
«Ні, - кажу я, - це був заєць-мутант».
М. підозріло дивиться на мене. Я його розумію. Мати поряд із собою практикуючого метафізика з двостволкою дванадцятого калібру, котрий раптом називає кота «зайцем-мутантом», не дуже то й комфортно.
«Треба прийняти», - пропоную я.
Перед полюванням кожний порядний мисливець повинен збадьорити шокований раннім пробудженням організм трьома ритуальними шкаликами. Перший п’ється за звірину (аби не переводилась й не ображалась), другий за зброю і третій за колег у полюванні. Затяті хантери п’ють ще два – за псів і за погоду, але то вже понти.
Після третього шкалика М. запитує:
«А що то за тема така про зайців-мутантів?»
«Хіба ти не знаєш?» - тепла креативна хвиля добігає до моєї потилиці.
«Ні».
«Існують зайці-мутанти», - кажу я із тою впевненістю, якою доля винагороджує розповсюджувачів БАДів і продавців брошур релігійного змісту.
«Ну?»
«Ото ж бо! - я догризаю канапку з сиром і перечеплюю рушницю на праве плече. – Кожний туман може виявитись порталом, що веде до паралельних світів, а там живуть зайці-мутанти. Якщо цей світ настільки недосконалий, що полями тут замість чесних правильних зайців бігають якісь коти, то краще я піду полювати до паралельного світу».
«Але ж тебе й загребло…» - позаздрив М.
«Світ – це тільки те, що ми собі уявляємо, - продовжив я. – Якщо я зараз уявляю себе у світі зайців-мутантів, то значить я там і знаходжусь. І, взагалі, перш, аніж щось робити,треба створити світ у якому будемо це робити. Наприклад, перш, аніж полювати, треба…»
«Я зрозумів, - сказав М. – Рушаймо он тим полем. Відстань – двадцять. За тими кущами повернемо до села і пройдемо вздовж городів».
І ми рушили полем. За яким насправді (я це знав) не було ніякого села. Тому що у цьому світі вже сто років як зайці-мутанти перетворили на руїни усі міста і села. А також з’їли усю моркву і винищили всіх мисливців.
