Азартний бізнес по-україн-ськи, оголошений поза законом за уряду Тимошенко ще у 2009 році, формально заборонений і сьогодні. Але на ділі зали з гральними автоматами, замасковані під «інтернет-клуби», або ж найчастіше взагалі без будь-яких розпізнавальних знаків – лише з яскравими кольорами на вході, повним ходом працюють по всій Україні, зокрема й у Івано-Франківську.
І хоч, згідно із законом, на організаторів нелегальної діяльності накладають нічогенький штраф у розмірі восьми тисяч мінімальних заробітних плат, що нині еквівалентно більш ніж 9 мільйонам гривень, та притягають до кримінальної відповідальності, ні одне, ні друге місцевих спритників-координаторів підпільного азарту не лякає. Отож, де і як у Івано-Франківську за гроші випробовують свій фарт, та чому міліція цього «не помічає» – з’ясовував кореспондент «Західного кур’єра».
«Лас-Вегас» по-івано-франківськи
Де саме провести своє «дозвілля», в азартних іванофранківчан голова не болить. Приміщення, де працюють однорукі бандити чи комп’ютери з такими ж програмами, завсідники, та й звичайні перехожі можуть впізнати за нехитрими зовнішніми ознаками: заклеєні плівкою вікна, зачинені двері. Інколи на замок, інколи – й ні. Часто-густо над входом немає вивіски або ж красується напис «інтернет-клуб».
Пригледівши підходящу за всіма вище переліченими прикметами «контору», вирішую зробити власний експеримент. Заходжу ще завидна в післяобідню пору в досить непримітний, з чорними наліпками замість вікон, заклад на вулиці Привокзальній, 9, поблизу кафе «На гребені хвилі».
За законами жанру, вивіска над входом відсутня, проте двері у заклад привідчинені. Всередині досить великий, темний зал, де молоді хлопці та вже старші дядьки компаніями по кілька чоловік загіпнотизовано посхилялися над екранами чи то комп’ютерів, чи то гральних автоматів – через повну відсутність денного світла одразу й не розгледиш. Але те, у що саме вони грають, помітно одразу, адже яскраві заставки на моніторах доволі специфічні – як у «одноруких бандитах». Загалом у приміщенні досить таки людно, чоловік 20, як мінімум.
Підходжу до жінки-адміністратора, що саме жваво приймає купюри з рук охочих зіграти, і роблю вигляд, що мені життєво необхідний Інтернет. Проте жінка не без здивування повідомила, що «такого у них нема». На питання, які ж тоді види послуг надає заклад, жінка лиш ще більше здивувалася, а відповідь дати так і не змогла. На усі подальші питання вона вже не відповідала, переконуючи, що надто заклопотана, і продовжила активно приймати ставки в азартних відвідувачів, серед яких, до речі, були і неповнолітні.
Я ще кілька хвилин роблю марні спроби звернути на себе увагу адміністратора, а далі, уже вийшовши на вулицю, заводжу розмову з двома завсідниками, що саме припалили по цигарці. Кажу: «Як же так, коли гральний бізнес заборонений?». Парочка мої слова тут же відверто взяла на кпини, мовляв, ігровий зал в Івано-Франківську знайти не важче, ніж пивний магазин.
Хлопці переконують: усі липові «інтернет-клуби» з яскравими вивісками – це підпільні заклади з азартними іграми. Мої нові знайомі розповідають навіть про підпільне казино біля ТЦ «Велес», що працює в закритому режимі, замасковане під більярдний клуб. Проте туди потрапити не так легко. При вході до приміщення діє так званий фейс-контроль: пускають усіх тільки по сигналу дзвінка, перед тим пильно роздивившись у камеру над входом. Тож дістатися на «територію азарту» можуть тільки свої, добре перевірені люди.
Епідемія лудоманії
Ігрову залежність, або так звану «лудоманію» умовно можна розділити на три стадії. Перша – особи, що грають за компанію. З цього, до речі, починають майже всі заядлі ігромани. Але якщо після першої сотні програних гривень азартникам, що грають разом з «друзями», вдається зупинитися, значить пронесло. А от ті, хто не змогли вчасно сказати собі «стоп», переходять у другу стадію ігрової залежності. Вони починають програвати великі суми, часом і тисячі гривень. І остання стадія – залежність, що робить гравця схожим на алкоголіка чи наркомана. Як тільки у такого молодика в руках опиняється хоч кілька гривень, він одразу несе їх у клуб, часто нехтуючи потребами сім’ї, залазячи в борги та набираючи кредитів.
Скільки саме людей сьогодні страждає від лудоманії – достеменно не відомо. Офіційної статистики жертв «індустрії розваг» в Україні немає. Але за даними, що публікували українські газети напередодні заборони грального бізнесу у 2008-2009 роках, на той час кожен десятий українець був постійним відвідувачем залів ігрових автоматів. Кожен третій грав у азартні ігри не рідше одного разу на місяць, а запеклими ігроманами себе вважали 3% наших співвітчизників – тобто 1,4 млн. людей.
Сьогоднішній показник, навіть дуже приблизний, назвати не береться жоден експерт, та й, власне, кількість нелегальних закладів, в яких грають на гроші, – загадка. У нашому місті, в центральній його частині, під час звичайної прогулянки, навіть не заглядаючи по закапелках, таких можна нарахувати не менше десяти та ще по кільканадцять у кожному з районів міста. Спустити за один вечір у такому клубі можна від 20-30 грн. (це мінімальна ставка) до необмеженої суми, яка сягає часом десятків тисяч гривень.
Розслідують, тому не зачиняють
І самі азартники, і їхні близькі, словом, усі, з ким мені довелося спілкуватися на тему нелегального ігрового промислу, у функціонуванні гральних клубів в один голос звинувачують правоохоронців. Мовляв, вони умисне «не помічають», більше того – «кришують» таку діяльність. Бо чому інакше, спитати б, заборонені ігрові зали уже й не ховаються? А якщо хтось не бачить порушення закону, значить комусь це вигідно.
У міліції переконують: бути такого не може, і посилаються на статистику. Мовляв, в області лише з початку року відкрито 46 кримінальних проваджень за статтею 203-2 КК України «Зайняття гральним бізнесом». А внаслідок обшуків за шістьома адресами в Івано-Франківську, гральні клуби знищили «з потрухами», вилучивши звідти не лише комп’ютерне обладнання, але і всі документи та договори.
У секторі зв’язків з громадсь-кістю УМВС в Івано-Франківській області пояснюють: мовляв, із гральним бізнесом боротися можна двома шляхами. По-перше: шляхом прямого виявлення, коли міліціянти заходять у сумнівний заклад, просто виносять звідти всі комп’ютери і направляють їх на експертизу. Однак, такі справи зазвичай перспективи завершення і направлення до суду стосовно саме їхніх організаторів не мають, і завтра клуб відкриється в іншому місці. Тобто, такий варіант найпростіший, але він не ефективний.
На відміну від другого – аналітичного шляху, кажуть міліціонери, тобто збирання відомостей про самих організаторів, чим прикарпатські правоохоронці і займаються. Але недолік такого підходу у тому, що, аби вивести на чисту воду очільника підпільного грального клубу, потрібен час, адже усі вони, як правило, з кримінального середовища. Тому, стверджують борці з нелегальним азартом, незаконний бізнес поки що неможливо викорінити остаточно.
Проте у секторі зв’язків із громадськістю обласного УМВС запевняють: реагують на всі без винятку факти порушення закону «Про заборону грального бізнесу». Словом, там, де є гральний бізнес, проводяться слідчі дії, тож рано чи пізно такі заклади зачинять усі – обіцяють правоохоронці.
А пришвидшити цей процес могли б і самі громадяни, додають міліціянти, якби не лише зверталися у міліцію, але і співпрацювали з правоохоронцями. Мовляв, ніхто не хоче сказати, що «я грав» чи «мій син грав», щоб задокументувати факт надання послуг грального бізнесу. А довести без доброї волі це дуже важко.
Проблема – у законодавстві
Загалом шукати крайніх у «процвітанні» чорного грального бізнесу можна довго, але очевидно, що тут «собака зарита» саме у вітчизняному законодавстві. Сьогодні серед українців все частіше звучать думки про те, що із «гральним табу» у 2009 році в уряді поквапились. Мовляв, тотальна заборона на азарт обернулася його буйним розвоєм, бо, фактично, лише звільнила організаторів від сплати мільйонних податків. Отож потрібно або ще тугіше «закрутити гайки» в законі про заборону, або ж частково легалізувати азарт. Тоді він сам по собі вийде «з тіні».
Але нові закони в цій царині у парламенті ухвалювати поки не поспішають, хоча і пробували вже не раз. З часів заборони азартного бізнесу 2009 року депутати Верховної Ради попереднього 6-го скликання від різних політичних сил один за одним подали на розгляд своїх колег аж п’ять тематичних законопроектів. Щоправда, жоден із них народні обранці так і не ухвалили. Документи були різні: як за обсягом, так і за ідеями – де саме ігрові зони повинні міститися або скільки років має виповнитися гравцям. Хтось виступав за взаконення азартних ігор через мережу Інтернет, дехто – за їх заборону. Були навіть пропозиції створити в Україні свій «Лас-Вегас», об’єднавши територію Буковеля, Трускавця, Моршина, Мукачева, селища Славське та Автономної Республіки Крим (крім Севастополя) та оголосивши їх «єдиною територіальною спе-ціальною гральною зоною».
Депутати чинного скликання поки зареєстрували лише один законопроект стосовно азартних ігор. Його автор – «регіонал» Олег Царьов пропонує дозволити гральний бізнес у казино при готелях. Проте на організацію ігор з використанням ігрових автоматів, інтерактивних ігор, а також ігор, які передбачають внесення плати за участь у них електронними платежами – зберегти заборону. Наразі подальша доля цього законопроекту, як і грального бізнесу загалом – невідома.
