Важко робити прогнози в ситуації, яка динамічно розвивається. Зрозуміло, що прогнозування ситуації в Галичині у 2014 році тісно прив’язане до того, як розвиватиметься ситуація в Україні. Як може розвиватися ситуація, яка нині склалася в Україні, прогнозувати непросто, бо надто багато важливих чинників знаходиться не в полі зору пересічного спостерігача. Можна тільки припускати, орієнтуючись на повідомлення зі ЗМІ, на уривки почутих оцінок і на власну інтуїцію.
Отже, чого можемо очікувати у випадку розвитку ситуації за силовим сценарієм? Цього варіанту більшість нормальних людей боїться, але ця ж більшість не дуже в нього вірить. Всім, здається, зрозуміло, що ні влада не має достатньо сили, щоб ефективно і остаточно придушити протести, ні опозиція – щоб силовим способом усунути владу. Однак, страх пересічних громадян все ж має підстави.
По-перше, влада не має ні бажання, ні однозначних підстав, щоб «здаватися» опонентам; по-друге, немає певності, хто «смикає за ниточки» так званої «третьої сили», тобто радикалів – а тому й важко спрогнозувати, на що вони здатні піти; по-третє, не прогнозований вплив на ситуацію має зовнішній гравець – передусім Росія. Тому силовий варіант, на жаль, не виключений і, здається, обидві сторони протистояння попри миротворчу риторику тримають «порох сухим».
Головним стримуючим фактором поки що є усвідомлення, що швидкої перемоги не буде, а навіть невідомо, чи буде вона взагалі. У випадку спроби вирішити проблему за допомогою сили з боку влади, західні регіони, які вже відмовили підкорятися «центрові», змушені будуть взятися за зброю з метою самозахисту – страх перед масовими репресіями, які у випадку поразки можуть спіткати цілий регіон, може залучити до цієї боротьби значні маси людей, які в даний момент не беруть активної участі у протистоянні.
Східні і південні регіони займуть таку ж позицію, якщо в Києві зміниться влада і ця влада захоче запровадити свої порядки там. Тому при силовому варіанті найправдоподібнішим розвитком подій буде поділ країни на два ворожі табори, які не матимуть шансів перемогти одні одних. При такому розвитку подій на лінії протистояння може постраждати чимало галицьких мужчин. Це також може призвести до потоку біженців у Галичину із сходу і півдня – активістів місцевих «майданів», яких там уже таврують як зрадників.
Тому більшість людей, як мені здається, все ж схиляються до мирного варіанту розв’язання конфлікту. Тут, правда, виникає запитання, хто що розуміє під «розв’язанням».
Оскільки перемога однієї зі сторін в цьому конфлікті є мало правдоподібною, то вирішенням може бути тільки компроміс, котрий буде незадовільним для жодної зі сторін.
Відставка президента чи розпуск парламенту – для влади це ультиматум, а не компроміс.
Так само косметичні зміни в уряді і зволікання зі звільненням затриманих «майданівців» теж не задовольнять опонентів влади. Тому мирний варіант вирішення кризи, скоріш за все означатиме затягування часу, спроби переграти один одного в надії, що станеться «щось», що радикально вплине на зміну ситуації. Наприклад, втручання Росії чи Заходу; радикальні дії третьої сили – Правого сектору або так званого «громадського активу». Таку зміну може спричинити, як свідома провокація, так і, наприклад, погіршення економічної ситуації в державі. Тож, такого типу мирний варіант триватиме, мабуть, не довго.
Очікувати на помірний, тобто затяжний варіант розвитку подій, немає особливих підстав.
По-перше тому, що Україна – це держава-банкрот, яка потребує термінового вливання грошей або з Росії, або з Заходу. Такі «вливання» можуть відбуватися тільки при виконанні Україною вимог, які одна з цих сторін висуває. А вимоги ці виконати буде дуже складно: на російські вимоги не даватиме згоди західна частина країни, а на західні вимоги радикального реформування української економіки навряд чи підуть «вугільні барони» Донбасу та інші «феодали», які свої багатства здобувають завдяки експлуатації і визиску бюджетів – як державного так і місцевих.
По-друге тому, що «третя сила» - радикали і громадський сектор - яка в цьому конфлікті вперше так чітко виявила свою позицію і відчула власну силу, підозрює опозицію в бажанні погодитися з владою, а владу – в бажанні обіграти опозицію. Тому ця сила імовірно швидко втратить терпець і захоче взяти вирішення ситуації в свої руки. Чи то в постаті силових дій, чи в постаті ініціатив на місцях, типу відмови від сплати податків чи реалізації незалежного самоврядування – але в основі всіх цих дій буде чинне відбирання влади з рук центральних органів, що все більше ускладнюватиме керівництво країною.
Зрозуміло, що все це буде стосуватися тільки непідконтрольних владі регіонів. В такій ситуації жоден уряд не зможе переформатовувати всю країну – ні систему влади, ні економічно-соціальні взаємини, ні політичні орієнтири.
Для Галичини це у будь-якому випадку означатиме погіршення економічно-фінансової ситуації і збідніння регіону.
Таким чином держава виявиться по факту поділена на щонайменше дві частини: провладну і анти-владну.
В такій ситуації варіант федеративного устрою України може стати єдиним способом, щоб зберегти територіальну цілісність держави, оскільки з двох ворожих частин держава складатися не може. До того ж, пропаговану деякими внутрішніми силами ідею федералізації у відповідний момент можуть підтримати і зовнішні гравці – як Росія, так і ЄС зі США можуть підтримати такий вихід з кризи, коли це залишиться єдиним раціональним рішенням проблеми.
І ще кілька слів про економіку і культуру. Економічна ситуація в Галичині в результаті революційних подій без сумніву погіршиться. Але й в пост-революційний період годі сподіватися на радикальне покращення. Російські гроші, якщо прийдуть, то будуть скеровані (після відповідного «дерибану», звісно) для латання дірок на сході і півдні країни. Гроші з Заходу, якщо прийдуть, то не відразу і будуть скеровані на реформування найважливіших галузей економіки, яких у Галичині просто немає. Галичина – це край дрібних виробників і власників. Що тут реформувати?
Культурні традиції є матерією дуже інертною, тому навряд чи якісь навіть яскраві, але раптові події, можуть суттєво вплинути на радикальну зміну культури. Однак, якийсь вплив можуть мати. Наприклад, якщо події розвиватимуться драматично і принесуть нові жертви, то галичани зможуть вкотре відчути себе в улюбленій ролі жертви, тобто культурна традиція поповниться черговими мартирологічними мотивами – «як ми умирали, нам сурми не грали».
Якщо ж ситуація розвиватиметься мирно, серед галичан, скоріш за все, зросте пристрасть до примітивного «козачкування», зразки якого ми можемо і тепер бачити на майдані у Києві – найкарикатурніші перебранці походять якраз із Західної України.
Українська мова галичан і надалі буде уподібнюватися до східняцького суржика, а в автобусах на трасах Івано-Франківськ – Карпати до репертуари з російської попси додасться хіт майдану – «Горіла шина».
