Знайомий доцент-гуманітарій бідкається: «Капець науці настає!». Ну, це він, зрозуміло, не про світову науку, а про те, що вважається за таку в Україні. А далі теревенить про фінансування та згадує «старі-добрі часи». Коли з державного «верху» лився нескінченний грошовий потік.
А я також починаю згадувати ті «старі-добрі». Про професорів, які отримували зарплату у 800 радянських рублів (тепер за купівельною спроможністю еквівалентно десь 16 тисяч гривень) й за ці гроші розповідали про «переваги зрілого соціалізму» та «світле комуністичне майбутнє». Згадую, як потім, на початку дев’яностих, вони з проповідників наукового комунізму спазматично намагалися перекваліфікуватися на проповідників націоналізму. Але також «наукового».
Їм, зрештою, було глибоко по барабану, що саме проповідувати. Їх турбували лише дві речі: гроші і статус вченого. При тому останній вони трактували по-своєму. Це був не статус дослідника з лабораторії і не статус мандрівника архівами. Це був статус «галузевого жреця». Сановитого дядька у дорогому костюмі, що сидить у президії під портретами покійних корифеїв і ревно служить «невмирущій традиції».
Не розвиває її, а саме служить. Охороняє від змін та «невірних трактувань». Й отримує за це гроші.
І таких «жреців» була більшість. Навіть у деяких природничих галузях реальні й віртуальні президії складалися переважно із «жреців», а не справжніх науковців. Не дивно, що науки врешті-решт зійшли на пси та залишилися без фінансування. Й дійсно, що там є нині фінансувати? Понти в костюмах?
Тому, наприклад, коли виникла проблема наукового дискурсу з польськими вченими про трагічні Волинські події 1943 року, виявилося, що в Україні дуже мало реальних спеціалістів, спроможних на рівних дискутувати з польськими істориками. Політичних крикунів та «жреців» – повно, а науковців з фактами, документами і притомними концепціями – лічені одиниці.
Я вже не кажу про науково-військовий потенціал. Бо як не назви красиво танк – «Булат», «Оплот», «Ятаган» чи ще якось, але насправді всі вони лише чергові модифікації антикварних радянських Т-64 і Т-80. Тоді, коли країні вкрай знадобилася допомога інженерної науки, та спромоглася хіба що струшувати пил з креслень та патентів часів Брежнєва. Можна також запитати: якщо в нас колись розробляли міжконтинентальні ракети, то чому й досі найгрізнішою українською балістичною зброєю є старенька «Точка-У»?
Мені не відомо, як саме бачить цю ситуацію майже 99-річний Борис Патон, який вже 55 років очолює Національну Академію наук України, і що він взагалі бачить. Але, при всій повазі до нього як до реального вченого, на сьогодні він (і такі, як він) здаються лише «ширмою» для продовження панування у науці «жерців».
І поки що ми маємо те, що маємо. Не літературознавство, а культи мертвих (й напівмертвих) письменників. Не історичну науку, а ресурс для пропагандистської халтури. Не філософію, а статті Дацюка на «УП». Не політологію, а зграю штабних політтехнологів. Не соціологію, а майстрів малювати рейтинги. Й так далі.
І коли десь уже розробляють технології безпілотних авто та штучного інтелекту, в нас закликають відключити інтернет та сперечаються про бісовщину у дитячих книжках. Й це ж не від вродженої дикості. Це від того, що наука в Україні не займає належного їй місця, а перетворюється на ритуальну контору. Політикам це вигідно. А нам? Питання, зрозуміло, риторичне.
