Вислів «маленький українець» до широкого обігу запровадив президент України Віктор Ющенко. Мабуть народ маленьких українців йому був потрібен, щоб відчути свою власну велич, щоб переконливіше вдавати з себе великого патріота. Однак, велич ющенкової особистості дуже швидко виявилась настільки карликовою, що нічим не перевищувала рівень його покинутого напризволяще маленького українця. Висновок маленького українця був простий – якщо він нічим не кращий від мене, то й я нічим не гірший від нього. І з того моменту він теж почав вважати себе великим патріотом.
Великого патріота впізнати легко – в ньому завжди залишається незнищенний дух маленького українця. І навпаки. Але при цьому ні великий патріот, ні маленький українець не відчувають роздвоєння особистості, хоч вони мають одну на двох думку, совість, принциповість, а людське почуття гідності заміняють національним. Вони вважають це елементом традиції, частиною національного характеру і основою ментальності.
Маленький українець дуже любить бути великим патріотом, і навпаки – великому патріотові подобається бути водночас і маленьким українцем. Іноді це дуже зручно. От, наприклад, наказав великий патріот всім мешканцям України любити державу, а половина мешканців у відповідь послала його нах, ще й кулаком пригрозила. От він зразу взяв та й перетворився на маленького українця – безсилого, приниженого і ображеного. Те саме було з мовою і національними героями, з флотом і газом, з Європою й Америкою.
Найохочіше маленький українець почувається великим патріотом перед виборами, коли надіється потрапити у владу. Найсмиренніше великий патріот почувається маленьким українцем після виборів, коли боїться потрапити в тюрму. Бо маленький українець обожнює, хоч і критикує, гучні забави з нескромними бюджетами. Великий патріот же критикує, хоч і полюбляє, тихі революції зі скромними гонорарами. А все тому, що маленький українець невпевнено почувається на власній землі, що вона є єдиною його опорою. Натомість, великий патріот впевнено почувається на своїй землі, хоч вона йому постійно втікає з-під ніг.
У великого патріота – коротка пам'ять, а в маленького українця – куца уява. Здається, Ніцше писав, що простолюдин зазвичай не знає свого родоводу далі, ніж дідо-баба. Тож він охоче сприймає, як свою історію, байки про те, що його пращури були то славними витязями-русичами, то шляхетними козаками - оборонцями православної віри, то визволителями Європи, а то й просто - натхненними богоносцями. Приймає ці байки настільки безкритично й фанатично, що готовий за них жорстоко убити, коли чує себе великим патріотом, або жалюгідно вмерти – коли почувається маленьким українцем.
У маленького українця його невеликі інтелектуальні здібності та вбогі духовні практики гармонійно уживаються із завищеним марнославством великого патріота. У міських скверах і парках замість дитячих майданчиків тут і там видніють камінні глиби, на місці яких маленькі українці планують ставити пам’ятники великим патріотам. Друга пристрасть - це перейменування вулиць. Якщо у місті ще залишилися вулиці чи площі, названі на честь якихось відомих інородців чи іноземців, то це тільки справа часу – маленькі українці таким способом притримують місце для ще живих і невідомих великих патріотів. Та найпоказовішими тут є спеціальні місця на міських цвинтарях, зарезервовані для майбутніх великих українців. За ці місця між маленькими українцями відбувається боротьба не на життя, а на смерть.
Втім, цвинтар є однаково цінним місцем як для маленького українця, так і для великого патріота. Чому? Бо маленький українець добре розуміє, що стати великим патріотом він може тільки посмертно. Тож, швидко втомлюється грати цю роль. Такий подвійний статус гнітить його, як подвійне прізвище, як генеральське звання, як єдність сходу і заходу цієї країни. Зрештою, як і сама ця країна, яка не знає, чим вона хоче бути – Сходом чи Заходом.
