"Porto Franko". Хто пояснить, що це було?

На небі тільки й розмов, що про море, а в українському фейсбуці – про міжнародний мистецький фестиваль Porto Franko, що відбувся 13-17 червня в Івано-Франківську.

Останніми роками децентралізація культури в країні починає пускати паростки у вигляді нових інституцій та фестивалів – хоча, звісно, узагальнень робити ще не випадає і поступ може виглядати збоку неймовірно повільним. Для справді суттєвих зрушень на місці потрібен збіг кількох факторів – серед них і якість культурного продукту, і його інтеграція з місцевим середовищем, і регулярність, яка створює в містян звичку до культурного дозвілля певного типу. Ті прекарні умови, в яких наразі функціонує культура, часто стають на заваді регулярності, а відсутність місцевих мистецьких інституцій не дозволяє привезеному продукту міцно осісти в ґрунт.

Цього року стало очевидно, що після кількох перероджень франківський Porto Franko став дедалі більше нагадувати містоформуючу подію, якої дуже бракує практично у всіх обласних центрах України – окрім, можливо, Києва та кількох міст-мільйонників. Аналогами можна назвати дніпровську “Конструкцію” чи чернівецький Meridian Czenowitz – це фестивалі, що надихаються локальним контекстом і є у ньому укорінені, проте в дизайні програми великою мірою покладаються на немісцевих авторів/-ок та митців/-кинь. Вдало знайшовши свою нішу, вони перетворилися на фірмовий знак міста – подію, завдяки якій багато хто взагалі щось знає про сучасні  Дніпро й Чернівці.

Цікавий парадокс полягає в тому, що на відміну від жанрових Меридіану чи Конструкції, Porto Franko є класичною фестивальною «солянкою» музики, театру, літератури та візуального мистецтва, яка міксом різних жанрів прагне привабити максимально різні аудиторії. Надзвичайна кількість реклами по всьому місту та поза ним також свідчить про інтенсивну роботу піар-відділу і бажання залучити якомога більше людей – що, зрештою, і вдалося, адже подієві майданчики фестивалю були практично завжди заповнені. В той же час за рівнем подій Porto Franko виходить за межі, зрозумілі та прийнятні для частини цієї аудиторії. Здавалося, що інколи відвідувачам бракувало зрозумілих сценаріїв глядацької поведінки для деяких запропонованих форматів – як, наприклад, для опери на спортивному стадіоні. Така «дитяча хвороба росту» є радше нормою для подій, що роблять різкий стрибок у досяжності, і водночас пропонують продукт авангардний або новаторський для свого середовища. Цей етап минущий і він переростається – частина аудиторії розсмаковує таку культуру і залишається, частина відпадає. З роками фестиваль знаходить свою аудиторію і вона стає його ядром.

У цьому процесі, втім, важливу роль відіграє культурна критика і робота медіа загалом. Природа культури є такою, що вона не працює як «річ у собі», а радше існує у співпраці та взаємозалежності із іншими елементами екосистеми – від освітніх закладів до культурних медіа. І добре виконувати свою роботу можна лише тоді, коли інші елементи системи працюють так само справно. У професійній спільноті вже неодноразово проговорювалася та проблема, що діячі і діячки культури в Україні часто змушені бути «і швець, і жнець, і на дуді грець» – по типу «сама організувала подію, сама написала її огляд».

Утім, дискусії у фейсбуці всі ці дні були присвячені не мистецькій вартості подій фестивалю, а посту франківського можновладця – мера міста Руслана Марцінківа, який обурився оголеному тілу соліста «Хамерман Знищує Віруси» під час їхнього виступу в Палаці Потоцьких і наказав виконавчому директору Porto Franko освятити місце проведення заходу. Після його посту вже традиційно відкрився портал в пекло і мережу заповнили пости з хештегом #pornofranko (який миттєво був апропрійований опонентами) про те, що «київських понтів ми сюди не допустимо», що «це не мистецтво», а «несмак і вульгарщина», «обригалово», «вакханалія» та інші достойні епітети. З іншого боку барикади цьому хору опонували «прогресивні» голоси, які скаржилися, що мер знову «пробив дно», «скрєпи похитнулися», а офіційна сторінка Сергія Жадана, який виступав на цьому ж майданчнику наступного дня, саркастично підтримала мера та підтвердила, що сцена – не місце для геніталій.

Цікаво, що консервативна частина цієї суперечки намагалася замаскувати своє обурення під оцінку «мистецькості» виступу ХЗВ, хоча дискусія вочевидь виникла по лінії розмежування етики та естетики. І спроби критиків скористатися аргументом «це не мистецтво, бо це не естетично» не витримують тесту на відповідність сучасним основам мистецтвознавства. Не дивно, що далі за емоційний вигук «фу!» критика виступу «Хамерманів» не зайшла; а шкода, було би справді цікаво прочитати спробу дискурс-аналізу їхніх текстів, рухів та костюмів від якогось локального видання.

Історія з ХВЗ насправді демонструє глибоку кризу, в якій перебуває регіональна журналістика сьогодні. В ситуації, коли фахова культурна критика відсутня в місцевих медіа як вид, вакуум сенсів починає заповнювати швидка вірусна реакція в соцмережах. На заміну довгим текстам і вдумливим рефлексіям приходять імпульсивні нерозбірливі вигуки – причому, з обох сторін. І консервативне маркування оголеного тіла як такого, що нівелює мистецький характер акції, і оцінювання дій консервативної частини громади як «дна» є радше шаблонами мислення, ніж реальним аналізом того, що відбулося. А відбулося лише те, що за кількаденними не-на-життя-а-на-смерть холіварами, спричиненими фотографією пеніса в шкарпетці та безглуздим коментарем мера, зник простір для аналізу значення важливої культурної події для Франківська.

Porto Franko, безумовно, запропонував дуже багато поживи для культурної критики: музично-літературна програма в Палаці Потоцьких, постановки литовців Някрошуса та Коршуноваса, перформанси в кабіні літака та в місцевому художньому музеї, авангардний балет «Oh, magic!» в драмтеатрі – кожну з цих подій можна було б аналізувати окремо. Але одним із найцікавіших об’єктів для аналізу є найбільш «локальний» продукт із важковаговиків програми – футуристична опера відкриття «AEROPHONIA» авторства Романа Григоріва та Іллі Разумейко у постановці Ростислава Держипільського.

Анонс події на сайті повідомляє, що «центральний музичний інструмент опери – легендарний літак Ан-2 є водночас головним елементом декорацій, на фоні яких артисти NOVA OPERA створять постдраматичну оперу, поєднавши сонорику авіа-турбіни з григоріанським хоралом, монгольськими колисковими та тріп-хоповими ритмами». Амбітний задум справді трансформувався у вражаюче видовище – site-specific дизайн простору, центром якого був АН-2, візуальні ефекти, що синхронізувалися із кожною новою композицією, перформативний елемент масовки, влучний вибір локації (це все відбувалося на стадіоні), та, звичайно, музика від NOVA OPERA. За амбітним техзавданням стояла не менш амбітна ідея – відобразити дихотомію людини та машини, земного та небесного, і у візуально-просторових образах та композиціях раз у раз читалась алюзія на мрію людини про небо та загалом відголосок усіх цивілізаційних «окультурювальних» потуг людства.

Постановка стала вдалою метафорою і самого фестивалю, який вочевидь бачить своєю місією «окультурення» Франківська та популяризацію в місті актуального мистецтва. Як сказано у поширеному сьогодні маніфесті фестивалю, «PORTO FRANKO існує в паралельній реальності Івано-Франківська та Галичини, і випереджає оточуючі його суспільно-політичні процеси на 30-35 років». Одне можна сказати точно – цій паралельній реальності потрібні не лише відвідувачі, але й критики та оглядачі. Адже за відсутності діалогу та вдумливої рефлексії одна суперечка в соціальних мережах може створити враження, що середовище є більш ворожим до фестивалю, ніж насправді, і призвести до реальної шкоди – як от відкрите на організаторів кримінальне провадження за статтею «хуліганство».

Якщо ж залишити юридичний аспект, бо ще незрозуміло, як буде розвиватися ситуація, то варто пам’ятати, що цю суперечку викликала навіть не найбільш «відверта» подія – адже “Oh, magic!” з повністю оголеними виконавцями не підняв такої бурі, – а просто та, яку було найлегше роздути у велике щось. І що багато критиків виступу ХВЗ писали коментарі з питаннями «Що це було?!» і «Як до цього ставитися?!» – а деякі з них, отримавши відповідь, навіть змінювали свою думку. Можливо, до цих питань варто ставитися більш серйозно і не прикриватися відмовкою, ніби «якщо треба пояснювати, то не треба пояснювати».

Світ уявних консенсусів і коаліцій є тим небезпечнішим, чим загальнішими мазками ми уявляємо утворене об’єднання. І в цьому сенсі ідея про аналіз виступу ХВЗ у місцевому медіа вже не видається такою смішною – зрештою, чи не зашкодило б нам всім ще раз перевірити, чи розуміємо ми, про що вони співають? Можливо, тоді ця історія набуде якогось зовсім іншого сенсу.

Наталя Єрьоменко, КорИдоР