Подивився третій «Аватар». Потішився тому, як Кемерон наклав біблійну історію про Авраама, що приносить в жертву сина, на культ Богині Ейви, отримав естетичне задоволення від ретельно створеного світу Пандори та засумував від того, що сценарій грандіозної франшизи й далі обертається навколо ідеологем та фетишів світу, якого вже не існує.
І справа не в тому, що творці фільму не помітили революції дронів й навіть не в тому, що історія про повстання екологів вже покладено у ту ж скриню, де лежать історії про повстання луддитів та повстання хіпі. Нам все важче повірити у перемогу лучників, кальмарів і китів над силою високих технологій, над армадою механічних засобів знищення.
Навіть якщо на боці завзятих лучників з героїчними кальмарами сама Богиня.
Те, що працювало у 80-их, коли у третій частині «Рембо» бородаті вершники в лобовій атаці здобували перемогу над 50-тонними танками, у 20-их іншого століття, у третій частині іншої й більш амбіційної казки, викликає либонь відчуття незручності за авторів сценарію.
Тим більше, що зброя захисників природи Пандори та сама, що й у героя Сильвестра Сталлоне – кустарно примантачений до середньовічної стріли заряд РПГ.
Так і кортить між жуванням попкорну бурмотіти на Кемеронову адресу щось на штиб: «Джеймсе, попустися, світ змінився». І змінився не вчора і не позавчора, як зручно вважати тим, хто останні двадцять років жив інерцією Постмодерну, грався цитатами та перебував у впевненості, що реальність підкоряється ідеологічним конструкціям, намальованим у «Лексусі та оливковому дереві» одного з Пулітцерівських лавреатів.
Чомусь усім подобається, коли пишуть: «Трамп зруйнував старий світ, ми живемо в новій реальності».
Але ж це брехня. Трамп нічого не змінював. Трамп сів у президентське крісло вже в новому світі, який не чинив, не чинить й, насправді, не збирається чинити системного спротиву його естрадно-монархічним маніфестаціям, бо цей любитель імперіалістичних угод органічний імперіалістичному світові Гіпермодерну.
Ми живемо не в тому світі, де екологи з ідеалістами та рожевими поні руйнують тричі кляті імперії.
Ми живемо у світі, де тричі кляті імперії ділять планету не згірше від тих просто клятих імперій, які панували на початку 20-го століття. І живемо ми в імперіалістичній реальності ще з 90-их років. Запитайте в уйгурів, чеченців, курдів, албанців або ж в молдаван.
На глобальному культурному полі також триває битва за сектори. Головні центри культурного імперіалізму вже не роблять ставку на мову і релігію, які припинили бути головними маркерами ідентичності.
Тепер на перший план висуваються імперіалістичні «технології Великого Стилю» і «технології культурного комфорту».
Перша з цих технологій змішує в одному коктейлі ностальгію за старими імперіями, які продукували суверенні варіанти Великого Стилю та бажання молоді підкріпити «нові ідентичності» свіжою потужною міфологією. Друга наголошує на тому, що культура, серед іншого, є простором особистого комфорту й лише могутня владна система (імперія) здатна такий комфорт забезпечити.
Й між цими двома темними доктринами немає простору для веселкових криївок ідеалістів. Їм залишається хіба що відлетіти на Пандору, де добра Богиня Ейва захищає своїх дітей від поганців, котрі наклали свої жадібні лапи на те, що спочивало в землі споконвіку.
