Сценарій багатосерійного фільму: постмодерне молоде подружжя доводить до сказу сусідів -- двох класичних благеньких старих, позиціонованих як людей високодуховних та позитивних, з чіткою системою принципів та залізобетонними поглядами на проблему добра і зла. Іншими словами, як недобитків Правильної Епохи, де герої на штиб кіношних «300 спартанців» вперто не віддавали «землі і води» імперіалістам, зайдам, клоунам і підарасам. Від реплік позитивних персонажів стає тоскно. Старий постійно повторює, що свободу треба захищати. Стара кляне «Євробачення» та генетично модифіковані продукти.
Молоде подружжя викликає ще глибшу огиду. Вона безперервно цитує підручники фемінізму, регоче і матюкається у стільничку. Він час від часу проголошує операційні істини з «Довідника преферансиста»: «Гравець призначив трефи й залишився без одної. Замість того, щоби додати до свого запису шість, він зменшує свій запис на шість...» Читачеві (глядачеві) пропонується вибрати, яка з двох конкуруючих родин бридкіша.
З кожною новою серією відбувається руйнування змістів, сенсів. Сценарій вироджується в нагромадження безглуздих подій. В десятій серії виявляється, що позитивні старі хричі зовсім не люди, а добре замасковані вурдалаки. Які в комуністичні часи під виглядом антирадянської діяльності займалися викачуванням життєвої енергії з комсомольських та спортивних колективів. В кінці тринадцятої серії передбачається напад вампірів на молодих сусідів. Три літри крові, прокушене стегно головної героїні великим планом. Тільки твердим маразмом можна загострити звичайний маразм. Й то не завжди. Але іноді «накладання» одної безвиході на іншу дає цікаві ефекти. Є такий парадокс: будь яке мистецтво є мистецтвом руйнування сценаріїв.
Все починається у глючних хащах непрямого цитування, коли поезія перетворюється на медитативну мозаїку, з якої світомість (наснажена драпом, алкоголем, сексом, перепадами атмосферного тиску, дзвінком п'яного в дупу колеги) вибудовує небачену мозаїку переплетених послань, підсвідомих згадок. Саме вони, а не продукт розумових зусиль, назавжди вбивають уяву тих, хто хаває попкорн в м’яких кріслах кінопалаців. Красиві компутерні ефекти нагромаджуються тепер за законами кліпової культури. Початки й кінці непотрібні. Одний вдалий прікол виправдовує усі безглузді красівості.
Що відбувається за межами «прикольності»? Напряг на якісь «відбудови» та «відродження». Малювання на парканах чорних знаків і мертвих гасел. Побудова мереж для мрійників, стурбованих пошуками друзів та однодумців. Пошуками «ідей». Впертіші з тих мрійників врешті-решт зіп’ються в чужих гаражах і музеях народного побуту, поміркованіші зроблять партійні кар’єрки і поставлять у свої гаражі імпортні авта. Жоден з них не побудує заводу, де б робили авта українські. Помічники режисера і жаби мовчатимуть. Не цікаво. Кіна не буде.
В нас залишається тільки один різновид актуальної солідарності – панахида. Коли хтось з наших вмирає, то з різних світів одного міста збираються люди. Ті, яким вартувало б збиратися з іншої нагоди. Конструктивнішої. Але вони збираються тільки навколо труни. Виключно навколо труни. Й дивляться одне на одне так, немов вони стипендіати Фулбрайта, яким пообіцяли екскурсію Манхеттеном, а привезли на подвір’я Шаолінського монастиря.
«Ну і що?» -- питають невиспані очі.
«Ну і все», -- відповідає виспана смерть.
