Василь встав з самого ранку, розпалив ватру в печі і взявся готувати Вечерю. З самого ранку – бо Надвечір’я. Налив у каструлю води, дістав з-під ліжка мішечок з пшеницею, що нею курей годує і вкинув кілька жмень зерна золотого до посудини – най кутя вариться. „Ой кутя! Най би не солодка, а солена, як ропа! Най би не їв не з учора до зорі вечірньої, а зроду-віку, тільки не сам!..” Таки старому чоловікові хибує когось. Нехай оддалік але хоча б.
Ледве заліз на горище, щоб дістати паперове пуделко з грибами сушеними. А таки трохи насушив. Все, як зранку ішов у толоку корову доїти, то перше пробіжиться між смерічками, що ростуть на межі, та позазирає під пластки, наче б молодиці під спідницю (га-га-га!), і таки козарика знайде, голубінку, а часом і білі траплялися. Ото розріже на четверо, положить на призьбі під сонечко, то бігом зсихається. Так що на Святвечір має і грибочків і сушениць на вар пристарав. Правда, сего року яблука не дуже вродили, але котрі май кращі, то не пропали. Бо що скажеш? Таки не має чоловік роботи. Тра́ви повіддавав на половину. А йому що? На одну коровину вистачить. Днює макухою: газети читає, радіо слухає... Ще як робітний день, то якусь гіляку з лісу приволоче та порубає на дрова. А як свято, то дуріє на голову, бо слова нема до кого промовити, хіба до стін...
А файно... А пташки співають... Не мож‘ намилуватися. Під самим Буківцем непримітна хатинка. Хто ж бо в ній живе? Чи мо‘ вже й ніхто не живе... Ой, та живе-живе! Василь Никифорів... Сарака, сам лишився на старість.
– Боже помагай! – гукають до Василя чи не випадкові гості його гори. Та ж його гора, його Буковець, бо чий же іще? Один він там, навіть ведмедів немає...
– Дєковать за слово добре! Най Бог помагає й вам! – мовить Василь на відповідь, присідаючи на пеньок, та відкладаючи сокиру на купку дровець.
А йому Господь поміг сего року. Ой, поміг! Навесні Петруся поховали. Тридцять років було хлопові. Вже й женитись збирався... Але стало серце, бо не схотіло далі йти. А в два місяці і Анниця померла, дружина дорогенька... Відголосив чоловік кілько міг. А відтак і голосити не зміг. Лиш тілько ходить смутний та до корівки часом говорить, і до курей... А вночі до образів, що дивляться на нього зі стін, мов кажуть, не журися Василю, ми тебе завше вислухаємо.
Кришки на каструлях стрибають, як молоді в танці. Париться, вариться, вікна запарувало, що світа Божого не видко. Пшениця вже доварилася. Гриби з буряком, вар, капуста... Так, сама капуста, бо голубці не вміє крутити, а капусту посік, як міг, тай буде. Помастить олією. Ще й паляниць замісив. Не пропаде. А мо‘ й коляднички які завітають. Правда, до Никифорових не часто заходили, бо тілько світа йти, то діти не важились, але мо‘ хтось прийде. Та мусить прийти. Вже й вечеря на столі...
Але що то Василь задумав таке? Вніс до хати велику картату торбу, вклав до неї паперового ящика і почав складати туди миски з їжею. Чи не забракло чого Василеві? Ади, би хтось вздрів, то конче би сказав, що змилив чоловік. Та він не змилив. Вже вгортає теплу Петрусеву куртку, обмотує ноги онучами і ґумаки взуває, щоб не промокли, бо погода не дуже важна, зі стріхи капає. Фляґа.
Якби було кому спирати, то вже би спирали. Починає смеркати, а чоловік від хати вирядився. Торбу на плечі і посунув на долину. Трохи ковзається, але бучком підпирається і за яку годину зійшов на село. Добре, що крамниця ще працює, бо забув взяти від хати свічку. А з крамниці просто на цвинтар.
Гаразд, що і Анницин і Петрусів гроби поровень. Застелив клейонками, наклав мисок з їжею, запалив свічку і почав молитися. А надворі таки добра паморока. Лиш хати доокола світяться і свічки на гробах. Один, як палець у цьому царстві мертвих. Вже дістає з кишені ложку і набирає пшениці. Але не бере до рота, а кладе біля Аннициного хреста. І вдруге набирає, але знову не собі, а вже Петрусеві. Он де його рідня! Он де він вечеряє! А сльози як горохи котяться і на землю падають, і на обліг падають, дірочки випікаючи. Але він не схлипує, а мужньо вечеряє. Вже й сам наминає кутю. І солена, на диво, хоча вдома таки кидав цукру. Ага! Сльози до рота затікають. Добре, що нема морозу, а то б намерзали на лиці, як бородавки.
