Колись, за радянських часів, на шкільному факультативі з історії нам, учням 10 класу розповіли про такого собі поміщика Борецького, дідича з українського Сходу. Він у вісімнадцятому році (за німецької влади) наказав висікти до одного ціле село, а сімох селян повісив. Коментуючи цей випадок, вчителька підкреслила як його яскраву класову суть, так і ступінь моральної деградації колишніх кріпосників, експлуататорів та ворогів трудового народу. Учні зі вчителькою погодились. Моральний покруч. Німецька маріонетка. Повісив трударів. Наказав катувати батогами жінок та неповнолітніх. Ясна справа. Садюга кончений.
Пройшло десять років. В історичному дослідженні, присвяченому визначним козацько-дворянським родам України я знову прочитав про того поміщика. Тепер вже та сама історія була подана іншим боком. У сімнадцятому, коли пан Борецький на румунському фронті самовіддано командував полком царської армії, добрі трударі розграбували його будинок, кілька днів ґвалтували жінку і доньку, а потім підвісили напівживу родину полковника головою донизу і всім селом дивились як ті конають. Тепер вже Борецький виявився не катюгою і не садюгою, а досить ліберальним вуйком. Славним нащадком старовинного козацького роду, що вівся від часів Сагайдачного. Повернувшись з армією кайзера на родинні землі, пан повісив лише сімох найактивніших ґвалтівників. А міг би й все село спалити, натякав автор дослідження. Мовляв, мав на те серйозні підстави. Бо ж славний рід на ньому присікся, лишивши теперішню державу без представників спадкової провідної верстви.
Позаминулого року довелось побувати у тих краях, де майже сто років тому відбувались зазначені події. Серед співрозмовників опинились місцеві краєзнавці. Історію родини полковника Борецького, як виявилось, там й досі добре пам’ятають. До революції пан полковник був одним із некоронованих князів степового краю. Завів у своїй латифундії феодальні звичаї, включно з правом першої ночі. Подібно до теперішніх феодальчиків, полював на людей у своїх володіннях. Його жінка довела до самогубства молоду дівчину з прислуги. Таким чином давня історія зла зробила коло і замкнулась у міцний ланцюг, де жертви варті своїх катів. До цього можна хіба що додати, що син одного із сімох повішених Борецьким селян потім став великим чином в НКВС і доклав руку до масових знищень у тридцятих.
Ця окрема історія є малим віддзеркаленням нашої загальної історії. Зло породжує зло, помста обертається на контрпомсту. І так до безкінечності. В пам’яті поколінь один шар злодіянь громадиться на інший і кожний пнеться затвердити у черговому монументі свою окрему «правдоньку», замішану на давній і свіжішій крові. І ніде не бачимо дорослого прагнення забути і простити. Хоча не є новиною, що сучасне комунальне порозуміння (створення громадянського суспільства) починається з усунення конфліктних епізодів минулого зі сфери публічного обговорення.
