Андрій освоював безпілотники, а згодом і сам став навчати інших, бо досягнув у цій справі неабияких висот.
Він обожнює свій Івано-Франківськ. І коротеньку вулицю Труша, викладену камінням, і підводний човен-паб, і сто шістдесят шість сходинок Ратуші, розповідає письменниця Ірина Говоруха, передає Фіртка.
"Здобув комп’ютерну освіту, працював автослюсарем (ремонтував позашляховики), полюбляв мамин гострий бограч. Потім лютий. Світанок. Чотири ракети, які прямували в аеропорт, що в кілометрі від його будинку.
Тож швидко владнав всі справи та вирушив у військкомат. Записався на війну добровольцем", - пише вона.
Спочатку було навчання. Андрій освоював безпілотники, а згодом і сам став навчати інших, оскільки досягнув у цій справі неабияких висот. Служив під Рівним, далі схід, Лиманський напрямок.
Корегував літальні апарати, ставив цілі, аж поки не потрапив під обстріл.
"Снаряд розірвався за пів метра і хлопця відкинуло в бік. У вухах заклало, далі нестерпно загуло. Спершу сильного болю не відчував, але розумів, що немає правої кисті і щось не так з правою ногою. Очі не бачили, у роті валандались уламки зубів", - пише Ірина.
Підбігли хлопці, він перепитав, чи живий. Ті запевнили, знеболили, наклали турнікет і примостили записку 13:06. На календарі був понеділок, 3 квітня. У паспорті – 27 років.
В евакуаційній машині зник пульс (склалася права легеня), тому в Дніпрі відвезли в морг. Мама про смерть сина дізналася з соціальних мереж і оніміла.
"Ніби хтось взяв у лещата і тримає до сих пір. Цілу добу ходила з кутка в куток, дзвонила в ритуальні послуги, аж раптом – звістка. Андрій живий, але в тяжкому стані", - пише авторка.
Рушила до Дніпра в чому була. Хлопцеві довелося ампутувати праву ногу вище коліна і праву кисть. Обидва ока – сліпі. Праве випало під час вибуху, ліве сильно травмовано. У нього потрапило багато уламків, відслоїлася сітківка, тож хлопець знаходиться в цілковитій пітьмі, і невідомо, чи коли-небудь вона розвіється.
Зі своєю дівчиною Вікторією (вчителька початкових класів) до трагедії був знайомий всього шість днів.
"Зустрілися в мережі — відразу стало цікаво. У понеділок хлопець чомусь вперто мовчав, тож мусила зайти на сторінку, а там – співчуття. Свічки, сумні смайли й болюче: «Вічна пам’ять». Цілий день проплакала. Просила Бога лишити його живим: нехай калікою, але живим. Бог молитву почув", - йдеться у дописі.
Першу зустріч пам’ятає щосекундно. Він перебував у медичній комі білий, наче полотно. Обгорілий, із запеченими губами, в тілі – численні трубки. Взяла його за вцілілу руку й почала розмову.
Так, пусте. Про те, як з дітьми вчили натуральні числа, як змішували фарби. Він довго слухав, не рухався, а потім потиснув їй руку та підняв одну брову.
Наразі хлопець у Києві. Вночі коло нього мама, удень – дівчина. Відтепер вона його очі, руки, душа. Молоді люди розмовляють, обіймаються, цілуються. Щоранку Андрій зустрічає щирим:
"Якби тільки знала, як я на тебе чекав".
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
