Історія біженки з України, або "Я більше ніколи не покину своєї країни"

Війна в Україні перевернула наше життя. Здається, ще вчора ми спали у своїх теплих ліжечках, а вже сьогодні буквально ходимо з торбами по світу. І для багатьох це найбільший кошмар.

Чи насправді все так погано, адже з усіх сторін нам розповідають, як добре у світі ставляться до українців, особливо у країні-сусідці Польщі?

Фіртка пропонує ознайомитися з невигаданими історіями українок, з їхніх власних вуст.


У пошуках раю 


Вікторія евакуювалася пізно - на початку 2023 року.

"Більше за все лякали повідомлення у пресі про можливий повторний наступ на Київ, бо я ледве пережила перший раз" - зізнається жінка.

Вікторія, самотня мати 12-річної доньки вирішила поїхати до Гданська. Це Поморське воєводство, на березі Балтійського моря, практично інший (стосовно українського кордону) край Польщі.

Красиве місто Ґданськ стало кошмаром для Вікторії

Загалом утікачкам довелося подолати більше 1000 км.

"Це дуже далеко, але у Польщі я абсолютно нічого не знала. Знайома, яка приїздила до Польщі ще у квітні, потрапила саме до цього міста і казала, що її дуже добре приймали.

До того ж, постійно кажуть, що прикордонні області, так само як і столиця, переповнені, а мені не хотілося створювати комусь додаткові проблеми. Так вибір впав на Гданськ."

Як виявилося, українців на березі Балтійського моря більше, ніж достатньо, але суть була не в тому.

"Ми дуже довго стояли на кордоні, а потім ще 12 годин їхали по самій Польщі, вся подорож зайняла більше 30 годин. Я недооцінила усю тяжкість цього маршруту і приїхала до Гданська абсолютно виснаженою, не кажучи вже про дитину.

У місті я звернулася до рецепційного центру, який, як виявилося, працює лише до восьмої години вечора і лише по буднях.

Тобто якщо людина приїздить пізно ввечері або, не дай Боже, у вихідні, то мусить сама про себе дбати.

Нам пощастило, бо ми прийшли до центру за 20 хвилин восьма і в п'ятницю. Жіночка у центрі розмовляла українською, особливого захвату від нашої появи не виявляла, переписала дані паспорта і сказала, що у Гданську місць вже нема, треба їхати за місто.

читайте також: Перелік корисних чатботів, які допоможуть під час війни

Потім написала мені на листочку назву залізничної станції, до якої треба було їхати через усе місто і назву кінцевої станції прибуття, центр біженців мав бути прямо навпроти станції.

Потім сказала, що центр зачиняється, побажала щасливої дороги і закрила переді мною двері.

Гугл безпорадно водив нас колами, але я ніяк не могла второпати, де знаходиться зупинка трамвая, який мав нас довезти до залізничної станції. Тут я вперше в Польщі розплакалася.

Нарешті зупинку ми знайшли: виявилося, що потрібно було скористатися підземним переходом, щоб до неї потрапити, бо трамвайна колія знаходилася посеред дороги, а не на якомусь її боці.

Я зітхнула з полегшенням, але зарано. Виявилося, що водії у громадському транспорті не продають квитки. Платити за проїзд потрібно було у спеціальному додатку на телефоні або купувати в автоматі на зупинці (але ці автомати ж далеко не на всіх зупинках).

Тримаючись однієї рукою за поручень, я намагалася встановити додаток на телефон, але тут виявилося, що без польського номера цей додаток не працює. Картку польського оператора я завбачливо купила на автовокзалі у Варшаві, але поставити її у телефон, їдучи у трамваї було просто нереально.

Тому я просто махнула рукою на це діло. Біля нас звільнилося два місця, я сіла обійняла дитину і просто заснула.

На кінцевій нас розбудив водій. Залізничну станцію ми знайшли без проблем, але жодного обслуговуючого персоналу не було, лише автомат для продажу квитків. Я набрала на екрані потрібну станцію і придбала квитки. Потяг прибув через півгодини. Всередині було тепло і після стояння на холодному вітрі ми наче в рай потрапили.

Яким же був наш подив, коли через дві зупинки потяг спинився і контролер повідомив, що це кінцева станція. Виявилося, ми сіли в той потяг, але не в той бік!

На щастя, квиток діяв три години, тому почекавши ще сорок хвилин на нічному холодному пероні, ми нарешті сіли у свій потяг і через півгодини прибули до місця призначення.

Звичайно, таке могло трапитися з ким завгодно і це не показник - люди часто губляться у незнайомих місцях, та на жаль, те, що чекало нас попереду було справжнім жахіттям.

Хостел я побачила, щойно ми зійшли з потяга, але потрапити до нього було не так легко. Жодного цивілізованого переходу не було, замість них скрізь майоріли таблички, що переходити тут колії заборонено.

Ми пройшли до кінця перону, далі були самі колії - переходу ніде не було. Зрештою, довелося все-таки йти навпростець через колії - витоптані стежини вказували, що інші люди теж так робили.

Але це було ще те випробування: колії знаходилися внизу, ніби в ямі, тож спочатку треба було спустилися з усім багажем, а потім піднятися.

Зрештою ми таки дісталися хостелу, але виявилося, що нас ніхто не чекав. Так, була вже пізня година, але жінка з рецепційного центру при нас телефонувала в хостел і домовлялася про наш прийом.

Рецепція хостелу була зачинена, на папірці був написаний номер телефону, але слухавки ніхто не брав... Повз проходили байдужі постояльці. У декількох з них я питала, де можна знайти адміністратора, але вони лише знизували плечима і йшли собі геть.

Одна дівчина обіцяла покликати адміністратора, але зрештою просто зникла у міріаді кімнат і більше я її не бачила. Доходячи до краю відчаю, я сто разів жалкувала, що не взяла в рецепційному центрі їхні контакти, але зрештою, яке це мало значення, адже центр не працює після восьмої...

Зрештою, не бачачи іншого виходу, я вирішила повернутися до Гданську, де хоча б можна знайти якийсь готель на ніч. Взяла сумки, доньку, яка вже ледве трималася на ногах і потяглася знову на станцію. Виявилося, що останній потяг пішов півгодини тому, а наступний лише зранку...

Донька безсило сіла на сумку і розплакалася: - Мамо, навіщо все це? Поїхали краще додому...

Але додому треба було ще дістатися, а тим часом навколо була ніч. На маленькій станції не було зали очікування, лише маленька кімнатка з розкладами, в якій можна було хіба що стояти. Тому ми повернулися назад до хостелу, тягнучи сумки вгору-вниз по слизькому схилу...

Біля рецепції не було навіть де сісти. Донька сіла на валізу, а я на якийсь пошарпаний стілець, що не викликав особливої довіри. Так ми провели ніч після довгого переїзду.

Зранку, десь годині о восьмій з'явилася бадьора адміністраторка. Кліпаючи очима, вона пояснила, що чекала мене до дев'ятої години, а взагалі вони так пізно не працюють.

Не виявивши жодного жалю з того приводу, що ми мали чекати на неї всю ніч, вона вивела нас надвір і повела до кімнати.

Виявилося, що окрім головної будівлі, яка ще мала хоч якийсь вигляд, на території хостелу було ще безліч будівель, які інакше як бараки я назвати не можу. Нагромадження будівель, плутані коридори, численні добудови - ми наче опинилися у неблагополучному районі 19 століття.

Сюрприз чекав попереду. Пробравшись коридорами, ми опинилися перед кімнатою. Двері відчинилися і побачили наше майбутнє житло - малесеньке приміщення з двома ліжками... і без жодного вікна чи навіть вентиляції. Правду кажучи, я була шокована, але це почуття у мені дуже притупилося, мені було майже байдуже, єдине, чого хотілося - це спати.

Подвір'я бараків, де живуть українські біженці у передмісті Ґданська

За інших умов це було б неможливо, бо з коридору постійно лунав дитячий вереск, діти щось тягали, кричали, дорослі голосно реготали на кухні (яка хоч і не була поряд, та відсутність будь-якої шумоізоляції доносила до кімнати чи не кожне слово), шумів душ, щось витискала пральна машина... Нас просто відключило.

Приміщення для приготування їжі

Перед тим як піти, диво-адміністратор сказала, що PESEL роблять за один день (і це вся інформація, яку вона мені надала), тому в понеділок я збиралася оформити документи. В мене ще була надія, що це якесь непорозуміння і ми зможемо нормально облаштуватися на новому місці. Але в неділю я захворіла.

Температура була 39, слабкість надзвичайна, дуже боліло горло. Донька почувалася трохи краще, я ж ледве могла встати з ліжка. Добрі сусідки дали мені якісь медикаменти і сказали, що потрапити на прийом до лікаря нереально - вони самі із цілком серйозними проблемами чекають прийому кілька місяців!

Так минуло два дні, коли у нашу комору без вікон залетіла адміністраторка та на підвищених тонах почала цікавитися, чи зробила я документи. Я спробувала їй пояснити, що захворіла, тому документи не зробила, але вона і слухати нічого не хотіла. Далі вона вже перейшла на крик, не реагуючи на прохання не кричати, бо поруч спить дитина.

Тут у дверях з'явилася прибиральниця-полька. Вона щось коментувала своєю мовою, потім взяла телефон і почала комусь дзвонити. Потім, явно радіючи, сказала, що на нас чекає власник хостелу, який "хоче з нами побалакати".

Оленка відмовилася лишатися в кімнаті, адміністраторка десь зникла, і ми мусили під дощем серед брудних бараків шукати той, де на нас чекав власник.

Чоловіків виявилося двоє. Це були здорові лобурі з неприємними обличчями. Це були власники бараків. Вони щось кричали своєю мовою, але окремі вислови, типу "я зараз вас вижену  на х*й" я зрозуміла цілком явно. Один з них сунув мені телефон. На тому боці я почула голос жіночки з рецепційного центру.

Вона мені доволі чітко дала зрозуміти, щоб я не виступала, а то мене звідти виженуть. Але ж я не виступала! Я взагалі нікого не чіпала! Думаю, проблема була в тому, що диво-власники не могли пережити, що хтось живе в них хоч один день без документів. Адже за кожен день за кожну особу вони отримують 40 злотих (як виявилося, 40 злотих отримують приватні особи, які розміщують українців, підприємці та власники отаких-от хостелів можуть отримувати навіть більше).

Донька моя сиділа поряд і щось дивилася на телефоні. Не знаю, може одному з лобурів здалося, що вона знімає його на телефон чи щось інше, але він раптом накинувся на неї, намагаючись відібрати пристрій. Звичайно, я кинулася їй на поміч. Чоловік з усієї сили мене штовхнув. Почав кричати "валіть на Україну!", пхаючи мене в спину і намагаючись випхати на вулицю.

Надворі він штовхнув мене так сильно, що я впала на землю. Витираючи сльози, які несвідомо лилися у мене з очей, я намагалася встати з мокрої багнюки.

Ніколи в житті мене так не принижували! Але наче цього було мало, один з лобурів дістав телефон і почав знімати мене на камеру. Регочучи, він все повторював "українське бидло"...

На щастя, поруч проходив якийсь хлопець і запитав, що трапилося. Я попросила його викликати поліцію, що він і зробив. Мене тішила надія, що зараз ці негідники отримають за свої благі діяння. Та марними були мої сподівання!

Два молодика з байдужими обличчями одразу почали слухати розповідь двох власників, майже не звертаючи на мене увагу. Виявилося, що хлопець, який викликав поліцію, знає польську мову і я попросила йому перекласти, що один з чоловіків грубо поводився зі мною, штовхнув на землю і що тут є камери спостереження, які все це зняли і все це можна легко перевірити.

Заклавши руки в кишені, один зі стражів порядку, сказав, що якщо я хочу подати заяву, то треба прийти у відділок, а потім, якщо вони вважатимуть за потрібне, то подивляться камери, а зараз ми маємо покинути це місце, інакше нас виведуть звідси силою...

Під дощем, хворі, принижені ми тягли по багнюці свої валізи. Коли ми дісталися станції, донька повернулася до мене. Вона більше не плакала. Тільки тихо сказала:

"Я піду до України пішки, аби тільки ніколи сюди не повертатися."

У Гданську ми зняли перший-ліпший готель і коли мені стало трохи краще, повернулися додому. Так, це можливо, не найбезпечніше місце в світі, але за кордон я більше не поїду."

Нетуристичні місця Польщі


Історію Вікторії доповнює розповідь Оксани. Наша оповідачка має великий досвід перебування у країні-сусідці: працювала тут ще до війни, бачила як відобразився її початок на поляках і як вони ставляться до українців тепер.

Далі пряма мова Оксани:

"Гадаю, проблема в тому, що насправді малий відсоток українців був за кордоном. Більшість з нас має якісь перебільшено романтичні уявлення про закордон і апріорі вважає, що "там" краще.

Та частина українців, що з початком війни поїхала за кордон у пошуках цього "краще", вже напевно в ньому розчарувалася. Чому? Все дуже просто. Яку б країну ви не обрали, вона інша. Ми ж як собі уявляємо те "краще": вищі зарплати, вищий рівень життя, кращі дороги, ліпший сервіс... Але воно, на жаль, не додається до знайомих краєвидів, рідної мови, смаку своїх страв...

читайте також: Скільки представників бізнесу, які виїхали за кордон, не планують повертатися в Україну — опитування

Це може здаватися дрібницями. Ні, ну справді чи так вже й сильно відрізняється від України, скажімо, та ж Польща? Тут навіть мова дуже схожа. Але ви зрозумієте, як багато важать ці дрібниці, коли опинитеся по той бік кордону. Звичайно, це тяжко не для всіх. Але людям чутливим я б не радила таких різких кроків без крайньої потреби.

На жаль, війна - це і є та сама крайня потреба. Багато з тих, хто поїхав у Польщу з початком війни, повернулися. Інша річ, коли людині нема куди вертатися. Я дуже співчуваю таким людям і тим сумніше бачити, що ставлення до них у Польщі зовсім не найкраще.

Але почнімо спочатку. Я приїхала у Польщу ще до війни. Я не була дуже розчарована, бо і не очікувала багато. Я розуміла, що Польща - це не Франція, чи скажімо, Британія, але деякі речі мене неприємно вразили. Наприклад, зверхнє ставлення до українців з боку поляків. І я ж не приїхала як біженка, нічого не просила - я приїхала на роботу.

Але тут, на жаль, до заробітчан ставилися як до нижчого класу. Звичайно, я не можу сказати таке про геть усіх поляків. Коли ти йдеш по вулиці, чи сидиш у кав'ярні, цього, може, і не відчуваєш, але при ближчому контакті ти ніби опиняєшся у залежному становищі і ніхто особливо не прагне тобі допомогти, починаючи від прикордонника, який з особливою ретельністю перевіряє твої документи (не дай Боже, знайде якийсь недолік, ото буде йому торжество!) до всіляких державних служб і - особливо - роботодавця.

Фантастичних зарплат у 6000 злотих, обіцяних рекрутерами на сайтах в інтернеті, тут нема. Принаймні для українців. Важка робота на заводах по 12-15 годин - це будь-ласка. Але зарплата ледве сягає 30 тисяч гривень.

Найчастіше це позиції, на яких не хочуть працювати самі поляки і часто - у нічну зміну та понаднормово. Плюс та сама зверхність і незадоволення, мовляв, робиш недостатньо. Іноді мені здається, що поляки усіх нас вважають ледарями і думають, що роблять нам велику послугу, беручи нас за батраків.

Загалом, якщо ви хоч трохи знаєте історію нашої держави, то розумієте, що все це не надбання сьогодення: поляки ставилися до нас зверхньо (м'яко кажучи) впродовж дуже тривалого часу. Не шанували ані нашої віри, ані нашої державності, ані самого нашого існування, понад усе бажаючи, що вперті українці, це живуче бидло і невгамовні козаки нарешті просто асимілювалися у їхню любу Річ Посполиту (поляки, до речі, до цих пір так називають свою країну - щоб у цьому переконатися, достатньо поглянути на зворотній бік будь-якої монети).

Тому я дуже здивувалася і була приємно вражена тим, як поляки поставилися до українців через початок війни. І я думаю, багато людей були щирими у своїх пориваннях допомогти. На жаль, дуже часто ці пориви не від доброти душевної, а від страху. Україна дуже близько від Польщі - гадаю, пояснювати не треба...

Доброта лишається, а пориви минають, щойно притуплюється страх. Хорошого ставлення до українців, насправді, тут дуже мало, та й жалості вони ні в кого особливо не викликають.

Ось візьмімо, наприклад, знамениту програму 40+. За її умовами власник помешкання (квартири чи будинку), якщо він прихистив українця, отримує за це 40 злотих в день впродовж 120 днів. Передбачається, що це окрема кімната, квартира чи будинок. І деякі українці справді живуть в таких умовах. Але є й інший бік, про який чомусь рідко згадують у статтях про те "які ж хороші поляки".

Щоб скористатися цією програмою, по-перше, потрібно про неї знати і знати як нею скористатися. Українці, які приїздять до Польщі, нібито і чули про неї, та як на практиці до цього підійти - хтозна.

Тому, коли вони приїздять і звертаються до якогось розподільника, то їх зазвичай поселяють у так званих місцях загального розміщення. Це може бути готель, хостел, спортзал, нежитлове приміщення, пристосоване для біженців. Українці роблять собі PESEL'я, підписують якісь документи... і залишаються в тому ж місці, де в кімнаті чи краще сказати - у приміщенні - можуть жити до кількох десятків осіб.

Люди можуть і не усвідомлювати, що вже є учасниками тієї самої програми 40+ і "добрий дядько", власник цього самого приміщення має вельми непоганий куш зі своєї нерухомості. Тобто в той час, коли українці могли жити в комфортних умовах, близьких до домашніх (для цього ж і створена програма), вони так і живуть у місцях, де часто немає навіть нормальних санітарних умов...

Це лише один з можливих прикладів, щоб ви усвідомили, що Польща зовсім не країна благородних аристократів, якою вона може здаватися крізь вуаль "дякуємо полякам". Назагал багато дрібного шахрайства, думаю, якби могли, поляки б крали не гірше за наших можновладців.

Їм пощастило, що вони ніби вже під Європою. Але потрібно розуміти, що нашарування цієї Європи тут дуже тонке. Я взагалі вважаю, що Польща це просто шістнадцята "постсовкова" країна.

Якщо ви почнете приглядатися до людей на вулицях, особливо, до жінок, то певно, подумаєте, що це ті самі українські біженці. Принаймні так вони мають виглядати на думку більшості. І ви, певно, здивуєтесь, дізнавшись, що ці жінки в одязі ніби з гуманітарки – корінні польки. Стиль одягу в них як з драбівського базару.

Такі речі у нас на містечкових базарах продавали років 10-15 тому. Це повний несмак, повна відсутність бажання якось гарно виглядати. Я розумію, що і в нас жінки - не еталон моди. Але це, як кажуть у нас в Одесі – «дві великі різниці».

Нашим жінкам часто не вистачає відчуття стилю та смаку. Але вони СТАРАЮТЬСЯ. В них таке велике прагнення красиво виглядати, що вони і з секонду вийдуть наче з бутіка. В Польщі бутіки теж є, але схоже, ніхто туди не заходить.

У Польщі також є занедбані будівлі і розбиті дороги і то немало. Іноді стоїш у якомусь польському місті і здається, наче потрапив у наш райцентр. Тут, до речі, багато такого "совкового", на жаль, менталітет теж часто схожий.

Існує в Польщі ще одна серйозна проблема, про яку мало хто говорить - це домашнє насильство. Великий відсоток жінок страждає від цього. На жаль, я знаю про це від першоджерела. Хоча тут відчутно вже європейський вплив: жінки вчаться розраховувати тільки на себе. Це помітно навіть на роботі, коли жінка не просить чоловіка-колегу піднести щось важке, а робить це сама.

Це звісно, не все, що можна розповісти про Польщу. Є тут і хороше. І я зовсім не відмовляю вас їхати сюди, просто хочеться, щоб люди приймали зважені рішення і не очікували багато.

Якщо війна змушує вас тікати з рідних місць, краще вибирати інші країни. Звичайно, мало хто любить біженців, але там вас хоча б не принижуватимуть тільки тому, що звикли це робити."


Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!


Читайте також:

Допомога для українських переселенців: які програми діють у Польщі, Німеччині та Чехії

Українські біженці, які повертаються додому, здебільшого позитивно оцінюють дії державного керівництва

"Жили без комунікацій, їжу ділили по порціях": історія біженки з Київщини, яка транзитом на Прикарпатті


Коментарі ()

17.05.2024
Тетяна Дармограй

На Івано-Франківщині з вівторка, 14 травня 2024 року, довелось знову вдаватись до відключень світла. Причиною є наслідки системних російських обстрілів енергетичної інфраструктури України, а також холодна погода у травні.   

3534
10.05.2024
Тетяна Дармограй

Хто з військовозобов'язаних може перетинати кордон під час воєнного стану, чи вплине новий закон про мобілізацію на правила перетину, як військовозобов'язані гинуть при спробі нелегально перетнути кордон та як карають порушників кордону, розповідає Фіртка.

12005 1
30.04.2024

Будівельна компанія «ND Group Development» запрошує вас стати майбутніми власниками унікального комплексу преміумкласу. Водночас власний будинок мрії стає ще доступнішим. Адже при покупці з 30 квітня 2024 року до 15 травня 2024 року можна отримати знижку 3%. 

2358
29.04.2024
Вікторія Матіїв

Журналістка Фіртки поспілкувалася з серцево-судинним лікарем-хірургом Андрієм Судусом про причини раптової серцевої смерті, операції на серці, як війна вплинула на кількість захворювань, чи "молодіють" хвороби серця та як запобігти їхньому розвитку загалом.

2225
22.04.2024
Вікторія Матіїв

Про значення Великодніх свят журналістка Фіртки поспілкувалася з отцем Миколаєм Микосовським, який служить у Василіянському монастирі УГКЦ на Ясній Горі у Гошеві.

3198
10.04.2024
Тетяна Дармограй

Фіртка розповідає про головні зміни, які пропонує влада новим законопроєктом про мобілізацію.

5221

Війна росії проти України змінила наше життя до невпізнаваності, а звірства росіян над українцями змусила багатьох хлопців і дівчат, серед яких чимало християн, взяти до рук зброю і захищати свій народ.  

993

Доволі часто можна зустріти згадку про так званого «пасхального зайця» в сучасній масовій культурі (фільми серіали, листівки, гіфки). Отож, яке відношення має кролик/заєць до Пасхи?

1470

Спорт — це не просто змагання, це мова, яку розуміють усі. І Україна використовує її, щоб розповісти світові про свою силу та прагнення до перемоги.

1995

Нижня палата Конгресу США затвердила допомогу Україні в  сумі 61 мільярдів доларів. Всього «за» допомогу Україні проголосували 311, «проти» — 112, «утримались» — 8.

1705
24.05.2024

Перекуси повинні бути корисними, поживними та здоровими. Це своєю чергою допоможе залишатися в тонусі та бути продуктивними.  

261
12.05.2024

З кожним днем війни стає дедалі важливіше зберігати емоційну стабільність і свідомо дбати про своє психічне здоров’я.   

2085
24.05.2024

Згромадження Сестер Пресвятої родини виникло у 911 році, засновницею є сестра Текля Юзефів.  

277
19.05.2024

Є перша заповідь Божа: «Я є Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, крім Мене».  

9184
12.05.2024

Про значення неділі журналістка Фіртки поспілкувалася з отцем Миколаєм Микосовським, який служить у Василіянському монастирі УГКЦ на Ясній Горі у Гошеві.  

1018
08.05.2024

У цілому 63% українців вважають, що ця Церква має бути повністю забороненою в Україні (у грудні 2022 року — 54%, у травні 2023 року — 66%).  

1092
21.05.2024

Мурали або стінописи сьогодні не є чимось незвичним. У містах України, зокрема й в Івано-Франківську, на вільних стінах будинків час від часу з'являються різноманітні нові прояви вуличного мистецтва.  

20889
24.05.2024

Як наголосив президент, "захист життя повинен мати всі необхідні інструменти, щоб дійсно перемагати терористів".

255
19.05.2024

В Україні громадяни переважно змінили свою думку у порівнянні із попередніми роками та вважають, що для країни важливіша демократична система, ніж сильний лідер.    

738
14.05.2024

Найбільш підготовлений рубіж — той, що розміщений на деякій відстані, що дозволяє використовувати й засоби інженерного озброєння, й залізобетонні споруди.

1242 7
09.05.2024

Верховна Рада 9 травня 2024 року збільшила штрафи за військові правопорушення.  

1105 1