Наступний рік може стати першим роком вільного продажу землі, про що щораз частіше говорять спеціалісти. Колись це має статися – скажуть прихильники вільного земельного ринку. Зараз Україна до цього не готова – кажуть противники. А коли буде готова – запитаймо себе самі. А запитати варто, навіть не з прагматичних, а з концептуально-етичних міркувань.
Справу землі треба розглядати у трьох, сказати б, філософсько-часових аспектах – минулого, дійсності і майбутнього. І всі три виглядають проблемними: минуле – це проблема справедливості; сьогодення – це питання раціональності; а майбуття – це сфера візіонерства.
Спочатку спробуймо з'ясувати - чию землю буде продавати українська держава в Галичині? Чи до 1939 року в Галичині була вільна земля? Чи радянська влада зробила «спільним надбанням» тільки землі польських землевласників, яких потім прогнала, і євреїв, яких винищили нацисти? Значна частина земель, яка зараз перебуває у державній власності має своїх колишніх власників. Це українські родини, «розкуркулені» під час примусового вступу в колгоспи; це родини, вислані на каторгу за «бандерівщину»; зрештою, це обидві Церкви – греко-католицька та римо-католицька. Як можна продавати ці землі, не повернувши законним власникам – жертвам антинародного злочинного комуністичного режиму? Так ми, здається, його оцінюємо в вільній Україні?
Це ж не історія столітньої давнини – ще де-не-де живі власники, тих земель, що їх по-грабіжницьки конфіскувала комуністична держава, а тепер по-злодійськи утримує у «спадковій» власності незалежна українська держава. А прямі спадкоємці цих колишніх власників – цілі нинішні два покоління галичан. Наприклад, автор цих рядків. Комуністи відібрали в моєї бабці 50 морґів поля під Моршином. Потім їх перейняла новоутворена Україна, тепер вона продасть якомусь латифундисту. Виходить, що я, бажаючи повернути свою дідизну, буду змушений відкуповувати землю своїх предків за ринковими цінами? Це питання справедливості – питання емоцій.
Наступне запитання зі сфери раціо – для чого знімати обмеження на продаж землі, даючи тим самим старт ринковим земельним відносинам? Потреба є – щоб впровадити капіталізм на терени нашого феодального села. Те, що земля формально не продається, не означає, що вона вже не перебуває у чиїйсь власності неформально. Ми майже всі знаємо низку людей, які вже є реальними власниками землі, офіційно перебуваючи в тіні. Ринок землі – це теж спосіб вивести їх з тіні. Не виключено, що при цій нагоді тисячі галичан дізнаються, що у них немає вже ніяких міфічних «паїв».
З іншого боку, коли дивишся на сотні гектарів запущеного поля, лугів, гаїв і лісів, то розумієш, що землі потрібен господар. Питання тільки – хто буде цим господарем. Не факт, що ним зможе стати група власників земельних «паїв». Є підстави остерігатись, що з «паями» буде така ж історія, як з вікопомними приватизаційними «ваучерами» на підприємства промисловості. Оскільки спільний індустріальний набуток всіх радянських людей став власністю олігархів, то можна припустити, що «спільна земля» стане незабаром власністю кількох десятків чи сотень латифундистів. І як вони тоді поведуть себе з цією землею? Так, як колишній «БЮТівський» латифундист Лозинський? Як нові донецькі власники земель навколо Писаного каменя? Адже приватизація спільного майна у нас відбувається за формулою – жадність помножена на брак культури і совісті. Тож, питання не в тому, чи продавати, а яким чином і кому? Але чи готова наша корумпована і некомпетентна державна еліта забезпечити нам прозорість і чесність у цьому процесі вже з 1 січня 2012 року? А якщо - ні, то коли буде готова?
От так плавно можемо перейти до майбутнього. Тут варто пофантазувати на тему - для чого кому буде потрібна земля згодом? Вже сьогодні в Галичині землею цікавляться в основному люди, які не збираються займатись сільським господарством – швидше розвивати туризм, створювати приватні мисливські угіддя тощо. Сам селянин теж не горить бажанням гарувати як діди-прадіди на полі і найбільше в своєму житті перейматися коровами-козами-свиньми. Розпайований, але все ж безземельний сільський пролетаріат спить і бачить, щоб стати пролетаріатом міським. Важко їм дивуватись, адже в цих краях селянин – завжди упосліджений невільник. Зрештою, з розвитком нових харчових технологій, з успішним впровадженням різних там «гмо» до нашого раціону - для забезпечення продуктами нашого невибагливого співгромадянина вже й не потрібно буде стільки землі і стільки селян. Тож, кому буде потрібна ця земля? Вона ніби й «їсти» не просить, але все ж потребує догляду. І ось це те місце, де треба включити фантазію – не ту фантазію про «Ікс баксів за сотку», а ту, яка підкаже нам всім – яке значення для людини матиме земля «завтра».
Про це й поговоримо на черговому засіданні клубу «Митуса» 8 жовтня.
Володимир Павлів, модератор ГДК «Митуса»
