«Самотність перенаселена», - вважав Станіслав Єжи Лец. Заперечити йому важко. Єдине, що тішить: нові хвилі мігрантів до країни самотності аж ніяк не зменшують площу для тамтешнього (тутешнього?) проживання. Але ці хвилі більшають і ширшають. «Звідки ви йдете?» - питають прибульців примарні прикордонники країни самотності. «Від великого неспокою, від великих зрад та наскрізного сирітства», - відповідають мігранти. Замість візи вони показують синці на дупах. Правдиві візові синці мають бути у формі серпиків.
Мігрантів пропускають. Їх тут завжди пропускають...
Криза цінностей, врешті-решт, досягла України. Це вже не та криза радянського способу мислення, якою закінчився великий похід марксят-ленінят «до світлого майбутнього», це щось набагато істотніше. Падіння комуністичного царства багатьом здавалося доброю нагодою для реставрації класичних цінностей – духовності, родинності, національної самоідентифікації. Історія посміялася з цих ілюзій українського суспільства перебудовної та «ранньої олігархічної» епох. Зруйнована тюремна брама вела не до раю й не під вишні з хрущами. За нею була звичайна сіренька безодня. Реставрувати нічого не вийшло. Класичні цінності виявилися музейними підробками. На пропаганді тих цінностей підзаробило кілька «екскурсоводів». Зрештою, ще й досі підзаробляють.
В Європі щось подібне переживали десь на межі двадцятих-тридцятих. Тоді групи католицьких й протестантських інтелектуалів, перед тим, як остаточно втратити влив на суспільну думку, виробили доктрину «кризового богословія». Вони були переконані, що вищий суд і пророковане «виконання часів» вже відбувається, як своєрідна «криза комунікації» між світом людей і Небом. Основою для неї була, на думку тих інтелектуалів, фундаментальна зіпсованість людської природи, про яку так переконливо свідчив св.апостол Павло у своєму Посланні до Римлян (7:18—20): «Знаю бо, що не живе в мені, тобто в моїм тілі, добро: бажання бо добро творити є в мені, а добро виконати, то – ні; бо не роблю добра, що його хочу, але чиню зло, якого не хочу. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені».
Не буде перебільшенням сказати, що історія останніх століть (історія «гуманізму») може бути названа не історією людей, але – воленс-ноленс - історією того, згаданого апостолом, «гріха, що живе в нас». Вже в той момент, коли великі світочі Відродження і Просвітництва проголосили людину «не хробаком, а богом», гріх цей почав жити власним химерним життям. Ім’я цьому життю – цивілізація. Ідеал цього життя – суспільство наповнених товарами гіпермаркетів й бездоганно чистих туалетів. Себто, те, про що вперто мріяли наші люди впродовж останніх десятиліть. Не розуміючи, що «в пустелі без цінностей» ані двісті сортів шинки, ані пральна машина, ані «туалетне каченя» не врятують від пустельних вітрів, що дмуть від кінця історії. Від кінця всіх тих маленьких одноманітних історій про смішних людисьок, що шукали істину в мішках з бульбою. А знайшли там лише бульбу. Переважно зогнилу і трафлену смугастими жуками.
Що сказали ці смішні люди, знайшовши її? Вони сказали: «Це теж можна їсти!» Смачного.
З кризою цінностей, як і з невиліковною хворобою, можна, звичайно, навчитися співіснувати. Адже зіпсованість людської природи дуже добре (дехто додає: підозріло добре) накладається на всі відомі зіпсованості оточуючого світу. Як тільки ви погодилися з тим, що «ніщо людське не є мені чужим», ви вже примирилися з невиліковною кризою, впустили в себе увесь той смітник «культурки», напрацьований співцями та коментаторами «людської величі» за останні п’ятьсот років. Долучилися до багатомілйьонного сойму інших «ходячих смітничків», напханих гаслами і цитатами. Гірше за це, мабуть, лише політика. Але про політику іншим разом.
Кризу цінностей супроводжує бурхливий розквіт непотребу. Форми і види непотребу множаться. Непотребу ставлять пам’ятники, його вивчають в університетах і коронують словами. Непотріб від того стає самобутнім і самодостатнім. Непотреб стає справжнім непотребом. Він не набуває якості, бо не може за своєю природою. Зате він спроможний опановувати простір й динамічні властивості простору. Він прискорюється. Цифрується й збільшує кількість терміналів для зв’язку з іншим непотрібом. Можна сказати, що теперішня криза є рухомим царством прискореного непотребу.
Щось подібне бачив у своїх видіннях пророк Єремія: «Але всі вони гуртом дурні і безглузді; наука їхня пуста, вона – лиш колода! Коване з Таршишу срібло та золото з Офіру, робота майстра та рук ливарника, з блавату й пурпури їхня одежа, всі вони – робота майстрів спритних» (Єр. 10, 8—10). Тепер вже не треба пророків. Достатньо відкрити вікно у рухоме царство спритних майстрів, що прискорюють непотріб. Відкрити і подивитись.
І все, на жаль, стає зрозумілим.
