Про те,що там відбувається, можна судити тільки по трупах, яких звідти викидають. Він мав на увазі, що політика Сталіна абсолютно непрозора – ніхто не знає, що він викине завтра.
Щось подібного ми маємо у Україні Віктора Януковича. В ній політика, велика політика, остаточно втратила останні ознаки публічності. Є тільки імітація публічного дискурсу.
Тобто, як справа спільна для всіх, вона не розглядається. Політика стала приватною справою небагатьох, якщо не однієї особи. Принаймні, вона так гадає. А тому демонструє повну зневагу до політики як загальної і публічної справи.
Чудовою ілюстрацію цього є заява президента України Віктора Януковича, що «19 грудня я буду там, де мені необхідно бути». Не Україні чи народу потрібно, а «мені». Ось так. І це тоді, коли вкотре вирішується, яким шляхом йтиме Україна. З народом у цих питаннях демонстративно не рахуються. Зрозуміло, що це свідома постава – так зване «опускалово» (сьогодні це, здається, вже політологічний термін, як і багато інших, що привнесені новою владою у публічний політичний дискурс).
Сьогодні дійсно кілька осіб можуть більш-менш компетентно знати, що ж відбудеться 19 грудня на саміті України та ЄС. Чи буде парафовано (остаточно погоджено текст угоди), чи ні? Чи, може її парафують на рівні технічних працівників? А, може, її парафують пізніше - через місяць чи тиждень?
І це стосується долі все ще 46-мільйонного народу у центрі Європи! А його, як стадо баранів, гонять, куди захочуть – а що «терпилам» так і належиться. От відпишуть 19 грудня угоду про те, що держава У стає ще одним улусом Ісламської республіки Іран – і так буде.
Чи можна було таке уявити, коли аналогічні угоди готувалися підписати, скажімо, Хорватія, Польща чи Угорщина? Запитання, звісна річ, риторичне. Український народ у вирішенні своєї долі жодної участі не бере.
Отож, пробуючи передбачити, що ж відбудеться, я можу базуватися тільки на банальностях, які всім відомі. Однак, як на мене, то саме тепер час підводити певні підсумки, а вони ніколи не є евристичними, а завжди банальними, бо відображають реальний стан справ.
Претендуючи на те, щоб ввійти у асоціативні стосунки з Європейським Союзом, ми повинні глянути на самих себе у дзеркало і дати самим собі відповісти – а чи є ми країною, що до цього готова. Бо це тільки у Євразійський союз імені виборів ВВП з його Митними союзами заганяють і кульгавих і горбатих.
А щоб зрозуміти, які ми є і чому ми є таким, потрібно зрозуміти, а що ж впливає на соціально-економічну та політичну ситуацію в Україні? Як на мене, це:
- Світова економічна криза (що почалася ще 2008 року);
- Перманентна політична криза (що розпочалася десь з акції «Україна без Кучми» 2000 року);
- Внутрішня структурна та фінансова криза у ЄС (що почалася 2010 року);
- Зміна зовнішньополітичних пріоритетів США (що відбулося після обрання президента Барака Хусейна Обами 2009 року);
- Традиційний вплив Росії (особливо з огляду на чергові президентські вибори ВВП 2012 року та його чергового реінтеграційного проекту – Євразійського союзу);
Всі ці геополітичні фактори впливають на формування Віктором Януковичем своєї конструкції влади та своєї моделі соціально-економічних відносин в Україні.
Отож, які завдання при цьому вирішує, умовно кажучи, нова влада? Не буду її персоніфіковувати та прив’язувати тільки до імені Віктора Януковича. Бо гравців, яких ми на назагал називаємо «владою» більше. Януковичу хотілось би бути безальтернативним правителем, як Алєксандру Лукашенці. Однак в Україні ще за Кучми сформувалася олігархія чи олігополія – баланс олігархічних кланів, який цілком спроможний позмагатися з президентом за впливи.
Тим не менше в Україні відбувається:
Форсоване формування жорсткої президентської вертикалі влади, яка елімінує притаманний, принаймні частково, попереднім президентурам розподіл функцій та компетенцій законодавчої, судової та виконавчої гілок влади. За півтора року вони були повністю підпорядковані президентській вертикалі. Те саме стосується і решток самоврядування – на його повне підпорядкування потрібен просто ще час і черговий тур місцевих виборів.
Попри вже наявний олігархічний консенсус, президентська вертикаль пробує «оптимізувати» його під свої інтереси. Вона пробує змінити структуру та констеляцію олігархічних угрупувань. Для Януковича зразком є модель відносин президента та олігархічних груп, яку створити створив Кучма – йому вдалося піднятися понад молодими олігархічними кланами і разом з своїм зятем Пінчуком свій. Віктора Ющенка олігополія просто підпорядкувала собі – і сталося це одразу ж після Майдану – влітку 2005 року. Натомість Янукович, разом з сином Олександром, форсовано нарощує потугу свого сімейного олігархічного клану. А водночас вибудовує баланси з іншими олігархічними угрупуваннями, як от Фірташем, Ахметовим та ін. Все це, звичайно, мусить супроводжуватися жорстким перерозподілом ринків, приватизацією монополій, що залишились, рейдерством.
Разом з тим влада убезпечує себе від появи можливих конкурентів знизу. Зрозуміло, що фінансовою та суспільною базою, яка спроможна конкурувати з олігополією на чолі з президентом, є середній клас – ті, що вже володіють певними ресурсами і мають організаційний ресурс. Зрештою, саме вони, здається, і були ресурсом Майдану. Тому в Україні свідомо і послідовно знищується саме середній клас. А засоби для цього такі ж, як за Кучми, - «азаровщина» - як жорстоке адміністрування в економічній сфері і безпощадний фіскальний тиск, що супроводжуються централізованою і вертикально інтегрованою корупцією та масовим рейдерством. Економічно незалежних бути не може. Тому сектор малого та середнього підприємництва різко скоротився. Щоправда він відповідає на «азаровщину» втечею у сіру зону. Що все одно його пацифікує, бо тоді він сам стає поза законом. Примітною рисою януковичівського чи «донецького» перерозподілу є те, що він стосується всіх – і політичних чи бізнесових опонентів, що природно – «горе переможеним», але сьогодні він стосується і союзників! І не лише у персональному вимірі, але і у регіональному. Зачищаються регіони, які голосували за Януковича та Партію регіонів – Крим, Одеса. Беруться під контроль всі фінансові потоки – навіть недержавні. А також всі ще наявні ресурси – державні монополії на кшталт Укрзалізниці, яку збираються приватизовувати, та землю – найбільшого ресурсу України.
І останнє – це технічне придушення опонентів, зачищення політичної опозиції. Воно полягає у виведенні цілих партій з політичного процесу, як це було на місцевих виборах у Львові, коли БЮТ був просто усунутий від виборів. А також у розвалі політичних партій зсередини, як з тим самим БЮТом у Львівській області, коли творилися його клони, які одразу визнавалися владою за єдино легітимні. Ще однією технологією є купівля лідерів чи висунення їм таких пропозицій, від яких їм відмовитися неможливо, як от Тігіпку. Не менш ефективним є створення провладної псевдоопозиції. Або ж підтримка одіозних ультрарадикальних партій, на кшталт ВО Свобода та КПУ, які теж дуже зручні Партії регіонів як контрольована опозиція, яка спрямована на подавлення спроб створення потужної загальнонаціональної демократичної опозиції. Вони фраґментують опозиційне поле справа і зліва. Ну і останнє – демонстративне запроторення до тюрми кількох знакових лідерів опозиції. Щодо них та їхнього політичного послужного списку можна мати різні думки. Однак справедливий суд, що включає можливість захисту, вони, як і нинішні правителі України, повинні мати. Для тих самих представників ЄС важливий саме справедливий суд, вони ніколи не висловлювали своїх думок щодо винності чи ні Тимошенко чи Луценка. Однак їм в обличчя демонстративно кинули судилище у стилі прокурора Вишинського – не теперішнього донецького, а сталінського. Хоча збіг прізвищ промовистий.
Всі ці кроки було зроблено настільки спектакулярно, що важко обійти глибоку підозру, що все це робилося для того, щоб ця угода ніколи парафована не була. А про її подальше підписання двадцятьма п’ятьма країнами ЄС і мови бути не може.
Отож, з чим ми прийшли до 19 грудня, щоб постукати у двері Європейського Союзу?
З повною «приватизацією» держави Україна олігархічними групами. Навіть не президента Януковича – хоча йому б цього хотілося.
З повним відчуженням величезної більшості народу від «українського проекту» - він просто виштовхнутий з нього. Всі рішення приймають не з огляду на його інтереси, а строго з огляду на інтереси олігархів на чолі з президентом. Загальне розчарування є свідченням цього.
Такий стан справ, як на мене, може завершитися розвалом цього олігархічного «українського проекту». Розвалу як з огляду на економічні та політичні причини, так і з огляду на незичливі впливи ззовні. Причому така деструкція є небезпечною не лише для самої України, але й для її сусідів, зокрема ЄС. Розвал України стане потужним геополітичним землетрусом з центром у Києві, який докорінно змінить баланс сил у Європі.
Отож, чи все таке безнадійне?
Як на мене ні. Просто ми пішли по ще одному колу, яке нікуди не веде.
Після Майдану 2004 року гинули надії однієї частини народу, яка жагуче сподівалася на швидкі зміни на краще. З 2010 року ту саму школу розчарування прискорено проходить друга частина нашого народу. Причому розчарування огортає її ще швидше, ніж їх «опонентів». Переконаний – колись ці дві самотності зустрінуться. Відійшла попередня влада. Відійде і ця.
Ще залишилося кількадесят годин до того рубежу 19 грудня. І багато політиків запитують і українців, і самих себе – а чи варто дати хоч якусь надію Україні. І наштовхуються на просту істину, що є сорокашестимільйонний народ, і є мародерська влада. Парафувавши угоду про асоціацію вони бояться легітимізовувати той режим, який сьогодні опанував Україною. А з іншого боку доля великого європейського народу. Одним словом – «нельзя казнить миловать».
З іншого боку не всі в ЄС, як Польща, кидають всі свої ресурси, щоб все таки прихилити народу України двері ЄС. Для багатьох казус Тимошенко став вигідною зачіпкою. І вони зовсім не зважають на те, що сама вона просить ЄС все таки парафувати цю угоду і з її допомогою боротися за відновлення права в Україні. Однак ні – вони ніяк не бажають бачити того, що це не уряд Азарова заклав основи цієї угоди, а уряд Тимошенко, яку вони так відстоюють. Знову страх перед Росією, ціни на газ та інший політичний антураж…
На сьогодні вже практично ніхто не сумнівається, що не лише Янукович, але й Україна стоїть на порозі чергової поразки. Як було у Бухаресті, коли було зруйновано надії про вступ до НАТО. Хоч кількадесят годин ще є…
