Я виріс у старому будинку з кам`яними стінами, дерев`яними вікнами і черепичним дахом. Його збудував мій дід, якраз перед тим, як привести туди свою молоду дружину – мою майбутню бабцю. Вони не втигли ним довго натішитись, бо почалася велика війна. А на війні, як на війні: осколки гранат пощербили кам`яні стіни і попробивали дахівку, кулі подзюравили вікна і двері. Та найгірше, що війна забрала також діда. А бабця – тоді ще цілком молода жінка – залишилася з громадкою малих дітей на призволяще.
Нова влада змилостивилася і дала трохи штучного матеріалу, щоб тимчасово позакривати пробоїни. А ще майстрів, які клали ці матеріали «косо-криво, аби живо». Це вони називали визволенням.
Не дарма кажуть, що немає нічого стабільнішого, аніж тимчасове. Тож на момент мого народження наш дім перебував уже в дуже занедбаному стані. Неякісні штучні матеріали не могли стримувати дощу: стелі затікали, стіни воложіли, покривалися пліснявою і грибком. З вікон і дверей протягали холодні вітри, витягаючи з хати тепло. Щоб вберегтися від застуди, яка в ті часи часто ставала смертельною хворобою, в піч пішло все, що надавалося на розпал – книжки, газети, неактуальні документи з часів минулої влади, а також листи, привітальні листівки і фотографії тих родичів, чиї імена стерлися з пам`яті. Так з нашого дому зникли бібліотека і родинний архів.
Але це не дуже помагало, діти хворіли і вмирали. Першими пішли найбільш делікатні, найбільш вразливі. Нового матеріалу нова влада не давала, бо вирішила, що допомога надається один раз на одне покоління. Сама баба з малими дітьми не в стані була вирішити цієї проблеми. Тому головним завданням всієї родини стало, щоби принаймні всі були нагодовані і вбрані. Тому я виріс ситим і вбраним, але із завжди сумним поглядом і песимістичними поглядами.
Зрештою, не тільки я. Всі родичі від страху, відчаю і непевності стали безсилими і вічно втомленими. Саме це їм заважало хоч якось подбати про наш дім. То слабість, то втома, то брак матеріалів. Через постійну втому їм постійно хотілось відпочивати. За прикладом нової влади справжнім відпочинком почала вважатися пиятика з дурними вересками замість пісень і з матюками замість дотепів. А ще із бійками, трощенням елементів інтер`єру та биттям посуду. Це вони називали забавою. Так з нашого дому зникли старі австріяцькі меблі і польська порцеляна.
Саме тоді нова влада новому поколінню видала нові штучні матеріали – шифер, щоб підлатати дах, і штукатурку, щоб заліпити камінь як пережиток минулого. А ще телевізійні антени, щоб нова влада могла більш ефективно поширювати нові взірці відпочинку. А ще одноразовий посуд і меблі з відходів. Це вони називали покращенням.
Покращення тривало недовго, але зробило свою справу. Штукатурка місцями повідпадала, фасадні прикраси на будинку були збиті заради кріплення антен, одноразовий посуд навчились використовувати багаторазово, а при нагоді зовсім втратили навички миття порцелянового посуду, необхідність в якому, зрештою, також відпала.
Тож, коли прийшов час мого покоління, то в будинку вже були потріскані стіни, провалена підлога, прогнили дерев`яні опори дзюравого даху. А в повітрі стояв стійкий запах перегару, плісняви і взаємної огиди.
Коли я звернувся до братів і сестер із пропозицією навести лад в будинку, то почув у відповідь про брак матеріалів від нової влади, про втому і потребу відпочивати, про слабість і потребу лікуватися самогонними настоянками «як діди-прадіди». А те, що дім може колись завалитись нам всім на голову – ну що ж «на все воля Божа». Це вони називали релігійністю.
Тоді я зрозумів, що рідного дому врятувати мені вже не вдасться. Я теж ходив вічно втомленим, теж пив і матюкався, і списував все на Божу волю. Але я не хотів, щоб дім мого діда впав на голови моїм дітям. Тому одного разу я зібрав свої скромні пожитки і не попрощавшись вирушив геть з рідного дому. Ще раніше я дізнався, що на протилежному кінці нашого глобального села продається старий кам`яний дім з дерев`яними вікнами і черепичним дахом. І не тому, що був занедбаний, а тому, що його попередні власники відійшли передчасно в кращі світи, і домові був потрібний новий дбайливий ґазда.
Ось так, покинувши рідний дім, я віднайшов свій власний. Тепер під моїм вікном пахне акація. У моєму садку дозрівають смокви і маслини. Зі спальні перед сном я дивлюся на море, яке своєю незворушністю наповнює мене спокоєм. А до сну мене приколисує тиша.
Мені добре тут спиться. Я лягаю спати з приємністю, бо знаю, що мені присняться, як заповідав старий друг: «човни з рожевими вітрилами і дуже тихий океан».
