Трагічні події на Волині, які мали місце 70 років тому, викликали зливу різноманітних суджень та оцінок як в українському, так і польському суспільстві.
Сьогодні доктор політичних наук професор Ігор Цепенда розповість про це трагічне минуле, науково-практичні пропозиції щодо подолання негативних нашарувань і стереотипів що склалися, міжетнічне та міжконфесійне порозуміння двох сусідніх народів як основу їх спільного майбутнього.
— Ваша дисертаційна робота розглядає українсько-польські етнополітичні відносини 40-50-х років ХХ століття й аналізує причини та наслідки українсько-польського протистояння в роки Другої світової війни в контексті внутрішньо- та зовнішньополітичних чинників. Що лежало в основі протистояння цього конфлікту?
— В основі українсько-польського протистояння періоду Другої світової війни лежали діаметрально протилежні підходи обох визвольних рухів до вирішення територіальної проблеми. Уряд В. Сікорського у заяві від 25 лютого 1943 р. про польсько-радянські відносини відмежувався лише від претензій на кордони до Дніпра і Чорного моря, наполягаючи на відновленні кордонів польської держави до Збруча. Зрозуміло, що підігріті третьою стороною, ці протиріччя й призвели до збройного конфлікту, унаслідок якого найбільше постраждало цивільне населення, та унеможливили створення спільного фронту боротьби як проти Німеччини й СРСР, так і проти прокремлівського ПКНВ.
Можливість вибуху українсько-польського збройного конфлікту була прогнозована обома сторонами, а тому, з одного боку, робились спроби його запобігання шляхом переговорного процесу для подолання територіальних протиріч, з другого, — йшла підготовка до збройного протистояння й очищення спірних теренів від супротивника. ІІІ
Надзвичайний великий збір ОУН (1943 р.) підтвердив необхідність боротьби до тих пір, доки на всіх українських землях не буде відроджена Українська державність, ворогами якої визнавався німецький, московський і польський імперіалізм. Територіальні претензії уряду В. Сікорського на відновлення Польської держави в кордонах до 1 вересня 1939 р. ґрунтувалися на міжнародно-правових актах — умовах Ризького договору та рішенні Ради послів від 14 березня 1923 р., а також на змінах у національному складі населення східних «кресів», глорифікації цивілізаційної ролі на них поляків. Тож українсько-польський конфлікт 1943 – 1944 рр., який спершу охопив Холмщину, а потім перекинувся на Волинь і Галичину, переріс у неоголошену війну двох сусідніх народів на теренах, де українці становили більшість. Причини його залишаються дискусійними в українській та польській історіографії. Водночас у розпалюванні цього конфлікту були зацікавлені насамперед СРСР і Німеччина, оскільки вони небезпідставно побоювалися об’єднання українців і поляків у боротьбі проти обох тоталітарних режимів.
— Чи були тоді шанси для порозуміння?
— Незважаючи на зростаючий інтерес українських, польських та інших дослідників до українсько-польських відносин, за наявності широкої джерельної бази з цієї проблеми, її етнополітологічне осмислення досі не набуло системного, комплексного і конструктивного характеру. Українські та польські науковці з різних світоглядних та методологічних позицій трактують причини, перебіг та наслідки українсько-польської конфронтації, що об’єктивно диктує необхідність активізації співпраці, вироблення узгоджених оцінок і підготовки спільних досліджень у цій галузі.
Щодо шансів для українсько-польського порозуміння у політичних питаннях, то вони з’явилися на зламі 1939 — 1940 рр., коли українці і поляки відчули репресії радянських каральних органів, що дало поштовх до пошуку шляхів спільного протистояння тоталітарним режимам Німеччини та СРСР. Водночас переговори представників українських і польських праворадикальних сил були спорадичними і залежали від етнополітичної та військово-політичної ситуації на українсько-польському пограниччі, який переділили Москва і Берлін за умовами пакту Ріббентропа — Молотова в 1939р.
— Одним з ініціаторів українсько-польського міжетнічного та міжконфесійного порозуміння в тих часах виступила УГКЦ…
— В особі її Глави — митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, який ще 1942 р. допускав можливість повернення радянських військ на Західну Україну та наполягав на створенні українсько-польської комісії для опрацювання юридичного статусу територій з національно змішаним населенням, що дозволило б уникнути конфронтації між обома визвольними рухами. Однак, незважаючи на те, що польська Національна рада в Лондоні вже на початку 1942 р. мала інформацію про можливі зміни східних кордонів Польщі 1939 р., її прибічники не хотіли порушувати це питання у переговорах з українським підпіллям.
А усталені стереотипи й протиріччя в середовищі польської політичної еліти щодо українського питання, насамперед стосовно східних кордонів Польщі, не дозволили еміграційному уряду сформулювати платформу спільної з українцями боротьби за незалежність. Зі свого боку, провідники українського визвольного руху не задовольнилися поступками з польського боку виключно в культурно-освітній сфері. Їх метою залишалася боротьба за державність і соборність українських земель.
— Автор терміну «геноцид» львів’янин Рафаель Лемкін, вважав одну подію поворотним моментом в його житті: 1921 рік. Газети переповнені повідомленнями про суд у Берліні над вірменським студентом, який застрелив колишнього турецького міністра, замішаного у винищуванні вірмен під час Першої світової війни. Навчаючись тоді у Львівському університеті 20-річний Лемкін був вражений, що вірменський студент несе відповідальність за свої дії, а члени турецького уряду, винні в убивстві мільйонів, — ні. Під час дискусії в аудиторії Лемкін запитав свого професора: «Чому убивство однієї людини — злочин, але коли держава убиває мільйон своїх громадян — це вже не злочин?». З тих пір створення міжнародного права, що захищає народ від злочинів власного уряду, стало місією Лемкіна. Звідси питання: чи можна представників поневоленого й бездержавного народу в боротьбі за свої права звинуватити в організації «геноциду»?
— Крім суто юридично-правової оцінки геноциду існує ще й ціла низка інших обставин, котрі впливають на кваліфікацію цього злочину та його інтерпретацію. До таких обставин-ознак належать: беззахисність жертв, суттєва перевага однієї зі сторін конфлікту в силі, організованості, можливостях координувати свої дії та забезпечувати їх «інформаційний супровід», а згодом у приховуванні слідів учинення злочину. Цього всього не в силах досягнути без використання державного апарату. І перша книга, з котрої почалося теоретичне вивчення явища геноциду, мала назву «Злочин держави» («The Crime of State») авторства голландського професора права Пітера Н. Дроста, який підкреслював, що геноцид є винятково державним злочином. Головні дослідники теорії геноциду (Франц Фанон, Робер Жулен, Гелен Фейн, Тоні Барта, Майкл Домбковський, Генрі Гуттенбах та ін.) дотримувалися такої ж думки: геноцид може організувати та провести тільки держава. Окрім згадуваних теоретичних викладів, усі випадки юридично визнаного на міжнародному рівні геноциду здійснили винятково представники державної влади.
Українці в умовах німецької окупації, звісно ж, своєї держави не мали. Крім цього, на Волині в 1943 році не могли вони похвалитися й надто великими військовими та організаційними можливостями. Втім, методологічну оцінку співвідношення геноциду та національно-визвольної боротьби було сформульовано ще в 60-х рр. минулого століття.
— З одного боку маємо зареєстрований на початку квітня цього року у Сеймі Республіки Польща проект постанови, котра називає події 1943 р. на Волині «геноцидом». Але з іншого, — законодавчий орган Польщі ніколи не приймав актів, котрі б оголошували геноцидом політику Третього Райху супроти окупованої під час Другої світової війни Польщі. Так само обережно польські парламентарі поводяться й щодо Росії — країни, котра є правонаступницею Радянського Союзу.
— Щодо Росії — не зовсім. Бо хоч у прийнятій 14 липня 2009 році ухвалі польського сейму з нагоди вшанування пам’яті більш ніж 110 тис. поляків, розстріляних більшовиками у рамках Польської операції НКВД 1937—1938 рр., визначення «геноцид» було відсутнє, але в наступній ухвалі від 31 серпня 2012 р. масове винищення поляків на території СРСР уже названо «геноцидом», хоч і не було висловлено жодного осуду винуватців цього злочину. Щодо України, то серед польських істориків та публіцистів є й такі, які вважають, що події на Волині не можна кваліфікувати як зумисний та організований геноцид. Зокрема, на таких позиціях стояв один із найкращих знавців українсько-польських відносин періоду першої половини ХХ ст. Ришард Тожецький, зараз такі оцінки підтримують Збіґнєв Ковалевський, Анджей Сова, Адам Кшемінський, політики Мирон Сич і Павел Коваль та ін.
— Які саме науково-практичні пропозиції щодо подолання негативних нашарувань і стереотипів минулого в сучасних українсько-польських відносинах важливі сьогодні?
— Сьогодні етнополітологічне осмислення тенденцій українсько-польських взаємин в період 1940 – 1950-х рр. однозначно потребують подальшого розвитку. На часі опрацювання нових науково-теоретичних і методологічних підходів до вироблення та дослідження національної політики Польщі та України стосовно етнічних меншин, гармонізації міжнаціональних відносин, утвердження міжнаціональної злагоди, розширення міждержавної співпраці в цій справі. Слід продовжити й активізувати спільні дослідження українськими і польськими істориками та політологами актуальних і контроверсійних сторінок історії українсько-польських взаємин з метою винесення повчальних уроків і запобігання конфліктних ситуацій на міжетнічному ґрунті, а також пошуку компромісів в оцінці спільного минулого. З метою послідовної реалізації програми національно-культурного відродження національних меншин слід активніше долучати до цієї роботи місцеві державні адміністрації, громадські організації, творчі спілки, підприємницькі структури, національно-культурні товариства, засоби масової інформації. А громадським організаціям України ініціювати перед громадськістю Республіки Польща аналогічні пропозиції стосовно української меншини в Польщі.
— Як Ви розцінюєте напрацювання Громадського комітету «Примирення між народами», куди увійшли відомі релігійні та суспільні діячі України?
— Вже перше звернення комітету, де бачимо першого президента України Леоніда Кравчука, патріарха УПЦ КП Філарета, кардинала УГКЦ Любомира Гузара, Євгена Сверстюка, Мирослава Мариновича, Бориса Олійника, Ігора Юхновського, Аду Роговцеву, Марію Матіос, вирізняло позитивний орієнтир для обидвох народів в майбутнє: «Аналізуючи сучасність, яка нам засвідчує двадцять років добросусідства, ми із задоволенням заявляємо, що так повинно бути завжди, це наша велика мета. Ми просимо наших співвітчизників та братів-поляків подивитись на минуле крізь призму сучасності та визнати, що нинішній стан нашого добросусідства був вистражданий у віках, що конфлікти минулого ніколи не були фундаментом нашого життя».
А нещодавно у столиці Польщі завершилось чергове засідання комітету. Після дводенних дискусій та зустрічей із провідними польськими політиками Комітет прийняв декларацію із закликом до примирення. Як зауважив Надзвичайний і Повноважний Посол України у Польщі Маркіян Мальський цей візит став мало не переломним у підході до проблеми сприйняття та відзначення т.зв. волинських подій сучасною політичною елітою Польщі.— «Візит Кравчука завершився зустріччю з Президентом Республіки Польща Комаровським. Відбулись гострі розмови у Сеймі та Сенаті РП. Але найважливішим підсумком стала теза про те, що ці історичні події не можуть розділяти два наших братніх народи. Навпаки, мусимо знайти точки дотику, вибачитись за гріхи наших дідів, й сповідуючи християнські цінності думати про майбутнє».
— То як маємо підійти до вшанування жертв двох народів в 1943-му на Волині?
— В тексті декларації згадуваного комітету під час зустрічі з представниками ЗМІ у Варшаві було сказано: «Маємо йти далі — розвивати наші добросусідські відносини. Саме вони будуть гідним вшануванням загиблих, свідченням того, що трагедія навчила нас жити по-християнськи». Тобто, маємо почути одне одного і йти далі. І за християнською традицією, до якої належать обидва народи «Схиляємо голови в пам'ять про всі жертви, запрошуємо до молитви за них і закликаємо зробити усе можливе, аби подібне ніколи більше не повторилося!» І в цьому сенсі, дуже важливими є заклики і Голови ВР Володимира Рибака до голів Сенату та Сейму Польщі підтримати ініціативу щодо встановлення Дня пам’яті та примирення українців і поляків, і заклики українських Церков до примирення: УГКЦ на чолі з блаженнішим Святославом, римо-католиків Волині, УПЦ КП.
Разом з тим, і польській і українській сторонам потрібно здійснювати більше реальних кроків на всіх рівнях наших міждержавних відносин, бо тільки на паритетних началах будується міжнаціональна злагода.
Роман ІВАСІВ, Галичина
