Перечитую «Похорон богів» Івана Білика. Чудовий історичний роман. В ньому, зокрема, надзвичайно вдало реконструйовано побут полян і деревлян Х століття. Сюжет міцний і цікавий, характери добре виписані. Свого часу, в кінці 80-их, у кастовій і задроченій «українській радянській літературі» цей роман кулуарно звинуватили у пропаганді язичництва, в антихристиянстві (звинувачували переважно віддані скальди атеїстичного режиму) тощо.
Відповідно, «Похорон богів» було «вилучено з дискурсу». Забуто. Насправді ж цей роман кращий за «Меч Арея» того ж Білика, також свого часу проклятий. Міг би стати відправною точкою нової української історичної прози. Не став. А потім дивуємось, чому відсутні літературні школи. Тому й відсутні, що краще лежить під сподом.
Практично те саме сталось і з «Сестрами Річинськими» Ірини Вільде. Письменниці так і не вибачили правдивого опису життя «галицької еліти». Тому «громадське прочитання» твору не відбулось ані за радянських часів ані за пострадянських. Роман не стикувався з комуністичними міфами, не стикується і з тією міфологією, яку вбивають в голови теперішнім генераціям галичан. Тому перебуває на маргінесі суспільної уваги. Все, що йде всупереч міфам – геть! Так було за часи Щербицького, так і тепер. Новим «жирним котам Галичини» (які, що не дивно, часто-густо є нащадками «жирних котів» 20-30-их років, закопане у сорокових дідівське золото не пропало!) потрібна відфільтрована пам’ять.
Пам’ятаю у 90-их Андрій Микитин пропонував назвати тодішню вулицю Радянську в Івано-Франківську «вулицею Ірини Вільде». Тоді «культурницькі речники громади» кривились і відводили очі. Назвали вулицю за кращими болівійсько-колумбійськими взірцями – Незалежності. Хоча, враховуючи письменницький калібр Вільде, якраз було б доречним назвати її ім’ям центральну вулицю.
Література залишається служницею клерикально-буржуазної міфології. Ліваки таки мали рацію. Щоб там не казали.
