Атеїст, у відповідь, чому він відійшов від лона християнства, скоріше за все головною причиною назве зневіру.
Він міг прожити роки з ілюзією своєї доброчесності, і, не отримавши від життя всього, за що, власне, і молився, відчувши себе відторгнутим і обманутим, вирішив завчасно обірвати свої зв‘язки із «вищими силами», щоб надати краху своїх очікувань добровільного характеру, а не образливого вигляду, що його просто «кинули».
Середньостатистичний віруючий до кінця життя очікує спасіння душі своєї і всередині палко і щиро вірить у своє духовне переродження, проте відкладає його на той самий кінець віку. Тому ззовні він нічим не відрізняється від атеїста, хіба що може перехреститися мимохідь перед церквою чи піти з сім‘єю святити паски, бо «такий звичай». Але прокидаючись в неділю вранці і зважуючи на те, яким солодким може бути сон в найближчу годинку-дві, він повертається під теплу ковдру, залишаючи собі віру в серці, а службу – на інший раз. Зрештою, до спасіння ще часу багато, а на літургії людей і без нього вистачить.
До чого ж тут політика і, тим паче, такий злободенний її вимір, як довгоочікувані вибори?
Все б нічого, якби становище електорату до болю не нагадувало ці релігійні приклади. Зневіра – почуття, що традиційно залишає 40% українців останню неділю жовтня у затишних домівках, що радше пояснюватимуть, який мізерний їхній голос по відношенню до всіх інших, і що взагалі, навіть якби вони пішли, це нічого не змінить, голосувати нема за кого і «Минулого раз ставили галочку - і чого добилися? От така у нас держава!»
Справді, як би це не було сумно, ще не раз повторюватимуть у різних репертуарах слова Висоцького «Я Родину свою люблю, но государство - ненавижу!». Але держава у свідомості людей - це влада. І в реальності, у більшій мірі, - це влада. І, якщо ми вже так боремося за демократію (хоча важко назвати боротьбою активізм «кухонних політологів» чи гарячі дискусії при застіллі, що заїдаються холодцем і запиваються тим, що поміцніше), то чому не граємо за її правилами? Адже можливість цю владу обирати і є фундаментальною засадою демократії. І, обираючи її, ми обираємо, якими бути нам, адже теза «держава-це я» набуває все більш актуального значення, поступово віддаляючись від свого далекого монархічного контексту.
І якщо ми кажемо «Всі вони однакові», то хіба це не значить, що ми - такі ж неспроможні, як і наші попередники, які не зробили свого внеску, щоб змінити поняття «люди для держави» на «держава для людей»?
І якщо ми живемо в пасивному очікуванні кращої еліти, то чи не варто визнати, що отримуємо переважно те, чого заслуговуємо? Бо, розпочинаючи античними ідеалами Платона й Арістотеля і закінчуючи демократичними цінностями сучасності, ті, що стоятимуть за штурвалом суспільно - політичного життя, повинні бути «кращими з-поміж рівних».І поки ми не зрівняємося у своїй культурі до західного зразка, поки не спалимо мости, які з‘єднують нас оновлених із рабами минулого, і не станемо твердо, не плутаючися в просторових орієнтаціях, не будемо гідними справжніх лідерів.
І якщо ми вважаємо, що нема перспектив, то що заважає нам вдосконалити себе, вирости духовно, виховати своїх дітей свідомими і зайняти місця тих, що їх, на нашу думку не заслуговують?
І якщо ти, саме ти, що звик отримувати все чужими зусиллями / руками/ підписами, вважаєш, що хтось не виконав обіцяних тобі вимог, то яке право маєш про це говорити ти, який їх не висував?
Тому, прокинувшися в неділю зранку, не зважаючи на похмуру погоду, на біль у горлі чи голові, на стоси нерозібраних за тиждень чи навіть більше справ, візьми маленьку книжечку із витисненим «ПАСПОРТ», відкрий і глянь, що на сторінці із твоїм прізвищем і датою народження не йдеться ні про твої досягнення, ні про твій характер. Там не пише про те, скільки ти заробляєш і яку музику слухаєш з 16-и років. Там просто вказано, що ти – українець. І це значить більше, ніж усе, перечислене вище.
Тому піди на найближчу дільницю, дай можливість своїй свідомості провести сповідь і зробити вибір, за який тобі не буде соромно, і повертайся у свій вихідний день. Хто знає, може саме він – початок відродження твоєї віри?
Автор: Христина Парандій
