Він не любив порожніх слів, порожніх сюжетів і порожніх людей. Його лаконічна проза – наче запечена кров. Кожне Стефаникове слово вагоме, живе, сповнене буття, великого болю і великої ніжности, йдеться у матеріалі Укрінформу.
Слово «біль» дуже часто трапляється і в його творах, і в його листах. Все життя – не надто довге – 65 років – боліло його серце і за народ, і за рідний край. Його новели належить до вершин красного письменства і найкращих зразків європейського експресіонізму. Вони перекладені 20 мовами світу. Він вважав писання «самогубною справою, як сільська робота або любов»: «Люди під гнітом своєї роботи скалічіють, а ще – кожна дрібниця, яку я пишу – граничить із божевіллям. Я нічого в світі не боюся, як самого себе». А ще казав, що «Немає більшої драми в житті, якщо нікого не любити. Тоді ти мертвий».
Таємниця роду Стефаників
Народився майбутній письменник 14 травня 1871 року в селі Русів на Станіславщині (нині Снятинський район Івано-Франківської області).
Батько, Семен Стефаник, людина сувора й авторитарна, був багатим дідичем (тобто поміщиком), мав понад 180 моргів (приблизно 100 га) землі. Торгував худобою. Купував її в Молдавії, а спроваджував до Відня. Дбав не тільки про себе, але й про громаду. Підтримував просвітньо-економічний рух. Василь дуже любив матір, жінку надзвичайно лагідної вдачі. Мати Оксана рано померла, тому коли батько одружився вдруге, син не міг йому цього пробачити, збунтувався.
Рід Стефаників був козацький. Пращур-козак прийшов із великоукраїнських теренів й осів на карпатській землі. Існувала легенда про родове прокляття: начебто хтось давно зарубав матір-туркеню з дітьми. Через той страшний злочин прикрощі та нещастя супроводжували їхній рід. Смерть завжди була поблизу. У родові Стефаників було п’ять самогубців.
«Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон багато. Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть…», – писав Василь Стефаник в одному з листів.
Мамина біла сорочка і новий чорний світ
Батько прагнув, щоб Василь здобув гарну освіту, вивчився на «дохторя». Мати плакала, й не хотіла віддавати сина у науку. «Ліпше був би не знав науки», – скаже згодом Стефаник, наче підтверджуючи біблійні слова про те, що «велике знання примножує скорботу». Малим його віддали до Снятинської міської школи, а потім до Коломийської гімназії.
Там його ніжне вразливе дитяче серце зазнало першої великої кривди. Як із боку дорослих, так і однолітків. З нього – «мужицького сина» – сміялися, всіляко принижували, били, а він «рвався, і падав у болото із знесилля, і не уступав…» Там уперше з відчаю хотів накласти на себе руки.
«Я пішов від мами у білесенькій сорочці, сам білий. З білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. …і кров моя діточа з серця капала…» По приїзді в місто, поки не знайшли житла, хлопчика прилаштували ночувати декілька діб у місцевому будинку розпусти… Звісно, не в самих «номерах», але поблизу. І Василько почувався так, про що вже дорослим напише: «А спав я у наймленій хаті посеред брудних туловищ, сплетених розпустою. Листочок білої берези на сміттю».
Потім було дорослішання, навчання в Ягеллонському (Краківському) університеті. Попри батькову волю, лікарем не став, але знайшов багатьох добрих друзів і відкрив світ красного письменства.
Стефаник і політика
Упродовж декількох років, з 1908 по 1918, Василь Стефаник був депутатом Австрійського сейму від Українсько-руської радикальної партії. На засіданнях жодного разу не виступав. Виступи інших депутатів здавалися йому такими безликими і нікчемними, що боявся, що й сам виглядатиме так само сміховинно. Натомість виступав із блискучими імпровізованими промовами на народних вічах. Згодом, коли керівництво Радикальної партії заявить про соціалістичні та атеїстичні ухили – залишить партію.
Був присутній у складі делегації ЗУНР на вікопомному підписанні Акта Злуки 22 січня 1919 року. Побачене і почуте не вселяло в нього жодного оптимізму. З Києва Стефаник приїхав блідий і знервований. Нічого не розповідав. Залишив одну єдину фразу: «Це не та Україна, яку я довгими роками мріяв побачити». Впродовж декількох років нічого не писав. Пив. Озвався у березні 1923 року, коли Рада послів Антанти віддала Східну Галичину Польщі. З цього приводу сказав: «Це полювання на загибель нашої нації». Знову почав писати новели: «Сини», «Марія»…
Про інтелігенцію і про Франка
Не жалував Стефаник інтелігенцію. Можливо через те, що сам був «із іншого тіста». Не любив підкилимні розбірки і лицемірство. Наприклад, галицьку інтелігенцію називав «рідкісним болотом». В одному з листів писав: «Ще лиш слово за інтелігенцію. Минуле єї чорне, ще від 48 р. чорне. В’язала поляків повстанців, доносила до поліції. Кільканадцять років несла просто в поліцію Франка, Павлика і єго сестру. Нині стала хитріша. Краде Франкови голоси при виборах і рівночасно святкує єго 25-літню працю…»
До Франка, який одним із перших привітав новий талант, ставився з величезним пієтетом і боявся спочатку навіть підійти до нього. Хіба ж знав, що Франко буде старостою в нього на весіллі? А ще казав, що «Іван Франко поставив мене малим наслідником своїм». Товаришував з Франком усе життя. Зауважував, «що такої великої голови в цілій Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціалізм, якому він пішов на службу».
Стефаник і радянська влада
Письменник болісно пережив крах незалежної України. В 1933 році відмовився від чималої радянської пенсії, якою комуністи хотіли його банально «купити». Стефаник знав про Великий голод і про репресії в радянській Україні. Втім, закінчуючи листа до Народного комісара освіти, написав: «А прихильником Великої України я був і буду».
Почувши, що письменник залишився без копійки, пенсію від імені УГКЦ йому призначив митрополит Андрей Шептицький. Стефаник пішов у банк і попросив, щоб гроші йому видали дрібними монетами. Забравши їх у полотняну торбу, вийшов на площу й почав роздавати жебракам, просячи помолитися за убієнних голодом українців…
Один із синів Василя Стефаника, Семен, став українським радянським державним діячем. Львів’яни запам’ятали його як дуже порядну людину. Другий, Юрій - журналіст і літературознавець - за належність до ОУН був ув'язнений рік за польської влади і рік за радянської. Після Другої світової війни жив у Канаді, очолював спілку українських письменників.
Три любові Василя Стефаника
Василя Стефаника любили жінки. І він їх любив. Палко, до самозабуття. Але певний фаталізм все ж лежав на цих стосунках. Якась тінь від того зловісного родового прокляття. Перше юнацьке кохання – його «біла любов» – Євгенія Бачинська. Вона померла молодою, саме тоді, коли Стефаник дебютував у великій літературі.
Друга його любов – Євгенія Калитовська, яку він називав своїм «найвищим ідеалом жінки». Вона була заміжня. Почуття були взаємні, обоє страшенно мучилися з того «безвихідного» кохання. Зрештою Євгенія вирішила розірвати стосунки. Невдовзі вона пішла з життя. Лише раз дозволив собі Василь Стефаник відверто написати про ті почуття: «На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася її білими слідами. Як безсила дитина, простягнув до неї руки. – Ходи! – Не можу…»
«Якщо в мене народиться колись донька, назву її Євгенією», – сказав якось Стефаник. Натомість народилися троє синів – Семен, Кирило і Юрко від шлюбу з Ольгою Гаморак. Ольга була сестрою Євгенії Калитовської. Вона знала абсолютно все про романтичні взаємини Євгенії та Василя. Саме їй повіряв Стефаник всі душевні муки і тривоги. І навіть не здогадувався, що вона його кохає. Шлюб виявився напрочуд щасливим, але короткочасним. То були чи не найщасливіші роки життя Стефаника.
Ольга померла в лютому 1914 року, залишивши Василя з трьома малими дітьми. Він описує, як стояв, закляклий, безслізний, над могилою дружини, тримав на руках найменшого сина, а двоє інших міцно ухопилися за його штанини. Про Ольгу Стефаник скаже: «Моя жінка Ольга – найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів».
Після того вже не одружувався. Ростити хлопців допомагала рідна сестра покійної дружини – Олена Плешканова. Мали суто дружні стосунки. Стефаник був безмежно вдячний їй за допомогу.
У Василя Стефаника була закохана Соломія Крушельницька, але Стефаник відповів, що не уявляє себе «чоловіком співачки». А ще в нього були приязні і майже на межі закоханості – взаємини з Ольгою Кобилянською. Їхнє листування іноді схоже на роман, а деякі листи сповнені високої чуттєвості.
Мова Стефаникової прози
Мова Стефаникових новел – «запечена покутська говірка». Вже його перша «Синя книжечка», яка вийшла в світ у 1899 році в Чернівцях, викликали неймовірний ефект. Усім, зокрема Іванові Франку і Лесі Українці, стало зрозуміло, що так українською мовою ще ніхто не писав… Він трохи картався з того, що його мова не надто зрозуміла на Лівобережній – Великій Україні. Стефаник навіть звертався до відомого мовознавця Василя Сімовича (між іншим, брат відомого українського композитора Романа Сімовича і вчитель Юрія Шевельова), щоби той «переписав» його новели, «зробив їх більш зрозумілими», адаптував до «великоукраїнської» мови. Василь Сімович категорично відмовився. «Переписані» Стефаникові новели втратили б свій дух і свою красу.
У Стефаникову прозу або закохуєшся одразу – вона полонить тебе назавжди, або залишаєшся до неї байдужим – вона не розкривається, залишаючись складною і незрозумілою. Тому можливо й добре, що з 2019 року Стефаника немає в ЗНО. Не варто дітей силувати до чогось незрозумілого – як сказав інший видатний українець, «людський ум насильство не терпить». Та й сам Стефаник був проти подібного нав’язування. Коли ж хтось колись відкриє для себе його естетично довершену «мужицьку» прозу з шекспірівською напругою переживань – ніколи не пошкодує про це. Недарма Стефаник – майстер «різьбленого як камінь» слова, був одним із улюблених прозаїків іншого великого Василя – Стуса.
