Коли лише почалось спілкування Василя Бартківа з прикарпатськими журналістами, він змушений був прийняти невідкладний виклик через Скайп від свого ділового партнера з Німеччини. В. Бартків вільно розмовляв німецькою. Закінчивши розмову сказав: «Англійською також спілкуюся… Вчу іспанську. As many languages you speak, so many times a human you are - Скільки мов ти знаєш – стільки раз ти людина…»
Пане Василю, вас знають як активного учасника Помаранчевої революції. Роки, що пройшли від подій 2004 року, принесли кожному з політиків певний досвід. Яка Ваша оцінка змін і набутків України за останні сім років?
В житті української держави, особливо за останні сім років – нібито короткий відрізок часу, чи не так, - змінилася ціла епоха. Україна за цей час встигла пережити низку «ситуативних станів»: яскраве пробудження національної свідомості в 2004-му році, розчарування від того, що те пробудження в результаті, на жаль, не трансформувалося у щось очікуване й бажане. Нічого реального українці не отримали.
Сказати, що ми зараз маємо ситуацію кращу, аніж в часи так званої «Кучмівської епохи», як на мене, немає підстав. Можна навіть стверджувати, що тепер ситуація є гіршою. В першу чергу, тому, що люди тепер нікому і ні в що не вірять. Вони відкликали свій кредит довіри до політиків.
Отже, Ви вважаєте, що процес національного, державного становлення був призупинений?
Насправді процес національного становлення не припиняється ніколи. Цей розвиток, дякувати Богу, не залежить ні від якої влади. І чим важча політична ситуація, тим яскравіше викристалізовуються найкращі якості нації. Це проявилося і в 40-і роки минулого століття, в часи ОУН-УПА, і в 20040му році Майданом.
Зрештою, ми повертаємося до тієї ситуації, що Україна знову стає перед вибором. Цей вибір станеться в жовтні цього року під час виборів до Верховної Ради. Але знову український народ опиняється в ситуації, коли обирати часто нема з кого. Ті самі обличчя, ті самі аморальні кандидати - тушки, брехуни, які рвуться до влади. Вони публічно, демонстративно, вітринно пов’язують своє особисте збагачення з перебуванням у владі, зокрема у Верховній Раді. Й люди цим збентежені, вони не можуть зрозуміти що відбувається, не можуть знайти бодай якихось опор, якоїсь віри, грунту для своїх сподівань.
Якщо говорити про реформування, то виникає питання про те, хто може провести реальні і ефективні реформи?
За своєю суттю реформа як така, реформа як еволюційний шлях, можлива лише «зверху». Бо «реформа знизу» - це вила, граблі, коси і революція – насильство і кров… Якщо говорити про більш м’які форми протесту – мітинги, пікети і тому подібне, то вони зараз, як бачимо, неефективні, бо малочисельні та незорганізовані.
Якщо ми у 2004 році йшли на Майдан за велінням совісті, то зараз такі форми протесту стають все більше і більше, перепрошую, банальним бізнесом. Окремі люди (професійні мітингувальники) готові брати участь в таких протестах, але, нажаль, майже виключно за гроші. Й у цьому також винна влада, як зрештою і опозиція, які помінялись сьогодні місцями. Хоча істинний протест уже зріє та загрожує зрушеннями.
Для здійснення справжніх реформ владні мужі повинні зрозуміти, що вони, їхні діти, їхні онуки також будуть користатися плодами цих реформ. Не відокремлювати себе від людей – тут люди, а тут влада закрита мурами, охоронцями, днями і годинами прийому громадян…
Але тут виникає багато серйозних питань – чи готова влада відкрити свої можливості для реформування – в тому числі організаційні, фінансові, інтелектуальні, чи готова влада подивитися на людей як на партнерів, а не як на бидло.
Значить, з реформами треба зачекати?
Для здійснення справжніх реформ владні мужі повинні зрозуміти, що вони, їхні діти, їхні онуки також будуть користатися плодами цих реформ. Не відокремлювати себе від людей – тут люди, а тут влада закрита мурами і охоронцями, днями і годинами прийому громадян...
Тому, чекати – означає все більше відставати від світу, який поки ми «чекаємо», невпинно рухається вперед.
Як ви загалом оцінюєте перспективи України в геополітичниму контексті? Чи є якась прийнятна для нас перспектива в цьому кризовому і конкурентному світі?
Що стосується України і її майбутнього, то з такою владою в України немає майбутнього. Наша країна повернулася до застосування правової системи за прикладом «опричництва» часів російського царя Івана Грозного для розправи з політичними опонентами. І тому, якщо процеси ці не зупиняться, Україну чекають страхітливі часи. Не хочу бути поганим пророком і нагнітати людям страхи, але ми повинні всі спам’ятатися – «що ми робимо, куди йдемо?»
Реально, як бізнесмен, я відчуваю, що з нами зараз не хочуть контактувати навіть ті закордонні партнери, з якими ми працювали десятки років. Тому що вони, партнери з Європи, мене питають: «А які ти можеш дати гарантії, що ми зараз проінвестуємо в Україну, а завтра якийсь якись, перепрошую, «хрін з влади» не відбере?» А я не можу дати жодних гарантій. І мій партнер бачить, як в людей відбирають бізнес, як людей за висловлення свої поглядів закривають до тюрми.
Тому – ще раз: з цією владою, з цим неадекватним прем’єр-міністром, нас нічого крім поганого, не чекає…
А в чому на вашу думку неадекватність прем’єра?
В наші вузи приїзжають студенти з Африки і через рік говорять і слухають лекції українською мовою. А людина, яка майже все життя живе в Україні, і не спромоглася вивчити українську мову, є для мене неадекватною. Наш прем’єр не може за все життя вивчити мову того народу, який зрештою його утримує!
І що робити? Політологи і соціологія кажуть, що на другу Помаранчеву революцію українці не спроможні…
Зараз в державі загалом безгосподарна політика ведеться повсюдно. Вона характерна так само для Луганщини, Кіровоградщини, для Сумщини. Там те саме – занепад, депресія, і така сама відсутність в очах людей віри в якісь добрі перспективи. Якщо раніше люди казали, що ще трохи потерпимо і далі може буде краще, то зараз кажуть – все, «дістало» все так, що далі – край, межа…
Моя хата скраю – погана приказка в нинішніх українських умовах. По-перше ще не відомо з якого краю «почнуть» – можливо саме з вашого, але якщо і з протилежного, то все рівно дійдуть і до вас…
Українці жили завжди за звичаєвим правом. В часи «совітів» цей звязок поколінь розірвався, ми дотепер не можемо навіть самоідентифікуватися, зрозуміти що є нашою національною ідеєю. Щось там кажуть нам про національну ідею як програму «покращення рівня життя», але це ідея стандартна соціальна, вона і для Африки є такою ж ідеєю, і для Азії, це не національна ідея…
Так на що сподіватись? На допомогу із закордону?
Тільки на самих себе. Західні партнери Україною розчаровані. Сьогодні в нас вже з’явилися політичні в’язні. Це виводить Україну з європейського і світового партнерського контексту. Якщо раніше Україна, попри всі недоліки влади, демонструвала світу ріст демократії, толерантності, то зараз ми скотилися до рівня країн, де переслідуються люди за політичні погляди.
Ваш досвід політика і нардепа, наскільки відомо, поєднує в собі не лише законодавчу роботу, але й конкретну роботу в середовищі виборців. Що Ви зараховуєте до своїх здобутків?
Я працював як народний депутат в 2002-2006 роках у Долинському виборчому окрузі на Івано-Франківщині. Працював дуже активно при тому, що був обраний не за мажоритарним округом, а за списком «Нашої України». Але розумів, що можу допомогти людям, і намагався допомагати людям в міру своїх можливостей.
Я є автором Закону України «Про внесення змін до Заону "Про статус гірських населених пунктів"», згідно з яким додатково 40% населених пунктів області було надано статус гірських з відповідними пільгами і доплатами їх мешканцям.
Крім того, продовжую допомагати своїм землякам і після 2006-го року. В мене просто є моральна потреба допомагати їм, жителям гірського бойківського краю. Повірте, горянам важко жити при теперішній скруті. Сьогоднішні проблеми українців в Карпатах стають вдвічі гострішими. Адже там немає ані родючої землі ані розвиненої інфраструктури.
І яка там, на Бойківщині, ситуація зараз?
Долинський округ сьогодні виглядає як якийсь ніби то «екпериментальний». Сюди приїзжають якісь люди з екзотичними прізвищами, нишпорять по селах, возять за собою телебачення і на камери дарують людям баяни, роздають наліво-направо якісь дрібні суми грошей, дарують Біблії, на які ставлять свої печатки, одівають гуцульські строї, в яких виглядають комічно... Вони мало не виписуються з Києва і прописуються в Рожнятові, і кажуть, що ніби то все життя мріяли покинути Київ і оселитися в Рожнятові чи Калуші… Але якщо люди їм повірять в черговий раз і проголосують, то на наступний день після виборів вони щезнуть, тому, що мета в них банальна і примітивна – обдурити, підкупити, використати «аборигенів», як вони висловлюються про наших людей.
Як юрист, я зі своєю командою напрацював законопроект про відкликання таких депутатів-шахраїв. Якщо в тебе, чоловіче, є така «жага» до дрібної благодійної діяльності, до роздачі «слонів, баянів, подарунків», то навіщо тобі депутатський мандат? Де логіка? Де ти був вчора і де ти будеш завтра? Можу сказати, що з 2002-го року ні однієї своєї благодійної програми не призупинив. Навіть тоді, коли мажоритарних виборів не було і не «проектувалося». Допомагав і буду допомагати своїм землякам-бойкам незалежно від того, де я сьогодні, і де буду завтра. Для мене Бойківщина – це не намальований на карті округ, а моя Батьківщина, мій Дім, перед яким маю довічний обов’язок.
Є проблема, що кандидат, який приїзжає в округ, часто починає говорити те, в що сам не вірить, але те, що люди від нього очікують. Чи завжди політик повинен говорити людям правду?
Люди на сьогоднішній день прагнуть бачити в своєму депутатові «два в одном». І звідси виникає неправда. Люди хочуть бачити, якщо ми говоримо про національно свідомий патріотичний округ – ті ж Долина, Болехів, Рожнятів, Богородчани в депутатові «крутого» опозиціонера, який «клеймить» владу, з партійним прапором стоїть на барикаді, або «лягає на амбразуру, і в той же час коли ти приїзжаєш в округ – вони хочуть від депутата «прикладних» речей – ремонту дороги, ремонту сільського клубу, будівництва школи, вирішення їх проблем. Теретично це поєднати ніби то і можна, а практично – дуже складно, це майже не сумісні речі.
І тому люди зараз повинні сформулювати свої вимоги до свого депутата. Укласти з депутатом соціальний договір. Ким він повинен бути – опозиціонером, і відповідно діяти в цих рамках, чи він повинен вирішувати проблеми людей, і також діяти у відповідних рамках. Тоді відпаде питання в майбутнього депутата казати, чи не казати неправду.
То ви плануєте брати участь у виборах до ВР?
Я зараз поставив би перед будь-яким депутатом дуже високу планку щодо системного вирішення проблем нашого реально хворого суспільства. І я сам собі задаю питання – чи готовий я відповідати тій планці, тому рівню вимог. Але я знаю, що якщо стосується мене, то своїм завданням як депутата я б ставив найперше – законотворчу діяльність, написання загальнонаціональних законів. Паралельно буде існувати система благодійних програм. В цих благодійних програм буде пропрацьована система роботи і прийняття рішень. Бо часто для людини депутат являється останньою надією на вирішення її проблеми. Скажімо, якщо людині без засобів потрібно сьогодні, негайно робити операцію, то я не можу такій людині розповідати про програму реформування медичної галузі, яка в перспективі вирішить подібні проблеми.
ДОВІДКОВО.
Бартків Василь Павлович. Народився 30 березня 1967 року в с. Розточки Долинського р-ну, Івано-Франківської області. Виховувався шостою дитиною в багатодітній селянській родині.
Закінчив школу в рідному селі, Калуське культосвітнє училище, Українську юридичну академію імені Ярослава Мудрого (м. Харків, 1993) з відзнакою за спеціальністю правознавство. Навчався в аспірантурі.
Кандидат юридичних наук. Заслужений юрист України.
Народний депутат України IV скликання від блоку В. Ющенка "Наша Україна".
Автор 27 Законів, в тому числі Закону України «Про внесення змін до Закону Про статус гірських населених пунктів».
В 2008-2009 роках - директор Департаменту ресурсного забезпечення Міністерства оборони України.
Одружений, виховує дві доньки і сина.
Григорій Козак,
Газета Галичина
