Щойно у видавництві «Фоліо» вийшов vsq новий роман «Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть». Його буде презентовано на Львівському «Форумі видавців» 12 вересня. Уривок з нового твору...
--------------
Важка жовта крапля набрякає на краєчку мірної склянки. Вона масна, мерехтить теплими смугами веселки. А ще в ній зачаїлась погибель. Годину тому Майстер вибрав рідину з мертвої плоті. З теплого трупу білого кролика, вбитого ін’єкцією жаб’ячої крові. А жабі, у свою чергу, вкоротила віку отрута, видобута з секрецій риб родини Tetraodontidae.
За п’ятдесят сім хвилин підсумкова рідина неквапно пройшла крізь паперові і мінеральні фільтри. Відтак – вже прозорішою за джерельну воду – мирно з’єдналась з іншою підсумковою рідиною, що кілька місяців відстоювалась у темряві та прохолоді. З рідиною, на вигляд масною, тривожно-цегляного кольору. При з’єднанні двох отрут й виник цей блідо-жовтий розчин з ледь відчутним квітковим ароматом. Жодний знавець рослин не зможе визначити, якій квітці він належить, тому що не існує такої квітки. Жодна лабораторія не виявить всіх складових і всіх властивостей цієї мікстури. Властивостей, здатних проявлятись в ураженій плоті через тижні, місяці або ж роки після входження до її клітинних лабіринтів.
З мірної склянки Майстер виливає розчин до фігурного флакону, що прикрашав аптечну вітрину задовго до революцій і війн минулого століття. Майстер наповнює його обережно, щоби не пролити дорогоцінної суміші. Закриває фіал притертою скляною пробкою. Перев’язує його шнуром. Відтак знімає захисний щиток, дихальну маску й дивиться крізь розчин на денне світло. Майстер віддавна, скільки себе пам’ятає, закоханий у мистецтво мікстур і трунків з вибірковою дією. Найменшу похибку у формулі він прирівнює до поразки. Але цього разу він не знаходить вад ані у відтінках ані в консистенції.
Він шепоче охоронне закляття, котре вичитав у старій книзі, ставить фіал на вівтар нічної богині, знімає гумові рукавички, кидає їх до смітника, миє руки, запалює на вівтарі ароматичні палички, наливає собі коньяку і сідає у крісло.
Скриплять сховані під шкірою пружини, а Майстер стримує стогін. В нього ціпеніє спина. Біль від попереку повзе до правої лопатки й вище; свинцевим еполетом лягає на плече, хрусткою клішнею хапає за шию.
Біль впивається в м’язи перед осінніми дощами і вологими снігопадами березня. Колись достатньо було розтерти спину маззю з бджолиним або гадючим трунком і «клішня» з «еполетом» розповзались мурахами, що забирали біль до потаємних гнізд. Але добрі часи минули. Тепер біль відступає лише перед мазями, в котрих мікродози павучих паралізаторів вкраплені в екстракти, настояні на грибах та випарені з рослин, зібраних у долинах Ріо-Гайї, там, куди століття тому Конан-Дойль відправив героїв «Загубленого світу».
Майстер проводжає поглядом хмарки диму, що розпливаються над бронзовою подобою богині і линуть до стелі. Відсьорбує коньяк. Потім ще й ще, повільно смакуючи ароматний напій. Він згадує: східні алхіміки і фармацевти мали переконання, згідно з яким складні сполуки, що опинились в одному приміщенні, здатні впливати одна на одну. Впливати, незалежно від відстаней, стінок реторт, сталевих і титанових бронювань сейфів. Трункороби минулого складали симфонії ідеальних отрут, розміщуючи глеки з вином поряд зі своїми творіннями. Те вино набувало дивовижних якостей – як вбивчих так і лікувальних.
«Якщо це правда, тоді коньяк мав зазнати впливу отрути, - подумки посміхається Майстер. – Здається, фізики називають це «суперпозицією». Якось так...»
Він знов відсьорбує з келиху, намагаючись відчути гіркуватий присмак. Але відчуває лише смак коньячних спиртів та ледь відчутну присутність натурального згущувача (на основі трагакантової камеді – доповідають йому смакові рецептори). Він кривиться. Виробники коньяків зазвичай нехтують наріжною мудрістю харчової хімії: всі спроби штучно покращити смак закінчуються псуванням продукту. З іншого боку, завдяки халтурникам і невігласам, у коньяку зручно ховати повільнодіючі отрути, зокрема синтезовані (Майстер віддає перевагу дієслову «побудовані») на основі секреції молюску Babylonia japonica. Та й ті нейротоксини, що ними восьминоги паралізують здобич, безслідно вплітаються у молекулярне плетиво коньячних спиртів.
Майстер міркує про замовника, що збирається розчиняти отруту в шампанському. Згідно з його побажаннями складена її формула. Її збройна симфонія. В пінистих напоях вона розгорне свої властивості до граничних значень. Вона крокуватиме акордами погибелі неквапно і невідворотно, даючи відміченому смертю день за днем відчувати в собі оманливу повноту життя, ходити до спортзалу, відвідувати коханку, будувати плани щодо майбутнього. Отрута стане послом нічної богині, її напруженням у наївних джерелах життя, її чорним ангелом, мечем її кристалічної влади над м’якими, мінливими та самобутніми формами.
Зрештою, вирішує Майстер, у процесі повільного отруєння завжди можна знайти і шаманський спадок, і відзвуки древньої магії і темні модифікації метафізики. Було б бажання.
От лише це шампанське…
«В отруєнні ігристих вин присутня певна пошлість», – навідує Майстра бічне міркування.
Зазвичай йому байдуже до замовників, їхніх маній, фантазій та намірів. Але цього разу клієнт викликає в нього неприємне (кисле – визначає він) передчуття. Нав’язливе передчуття, рідне тим його хмарним снам, де над темними смердючими башнями кружляють чи то здоровенні клапті горілого паперу, чи то крилаті рептилії минулих епох. Передчуття наче підсилює біль у спині.
«Пошлість неминуче створює тіні, - продовжує міркувати Майстер. – Невже породжена цим замовленням тінь впала на мою високоточну зброю?»
І чи може бути тінь чорнішою за чорне?
А якщо може, то звідки у пошлості стільки пекельного ресурсу?
Він відчуває кисле на деснах, під язиком і в кутиках губ, перемагає бажання покласти під язик шматок білого шоколаду (два, три шматки, наповнити тим шоколадом рот). Наливає собі ще коньяку, запалює додаткові палички на вівтарі богині. Він думає, що занадто ризикує, особисто спілкуючись з кислими персонажами, думає про те, що на дорозі його успіхів тихо й непомітно подорослішала пастка недбалості.
Реальна пастка. Справжня. Правильна. Вже не кисла, а гірка купоросною гіркотою. Так він її відчуває, дивуючись відсутності страху.
«Це, радше за все, вікове. Як і пошуки якихось там тіней на досконалому», - вирішує він.
Біль у попереку гострішає. Без отрути його не вгамувати.
