Частина перша. ТЕД у формуванні суспільної активності та громадянського суспільства
Громадянське суспільство можливе там, де є справжня свобода. Свобода і вільна воля – до самовираження, самореалізації – і, відповідно – суспільної кооперації. Природній егоїзм (на захисті індивідуального буття) як і природній альтруїзм (на захисті колективного буття) самозбалансовуються життям. Виходить так, що вільна воля і свобода одного закінчується там, де розпочинається вільна воля і свобода іншого. Такий баланс дозволяє не тільки групам бути активним та ефективним, але й встановлює терпимі обмеження для індивіда. Платою за болі обмежень (а обмеження – то завжди боляче) є суспільне благо, до якого так прагне суспільство громадянське.
В головах людей в процесі історії відбувалися справжні революції, котрі назавжди змінювали суспільства. І хоч всяке роздумування цивілізацій розпочиналося роздумами космогонічними і теогонічними, зрештою світанок науки привів до складних питань антропогенезу. Сама постановка запитання, на котре, здається, і досі відповіді достеменної, що могла б вдовольнити усі допитливі розуми зробила більше, аніж відповідь на запитання. Вбачається, що в житті відповіді не мають значення, адже відповіді можуть бути неповними, неістинними, необґрунтованими і бездоказовими, сумнівними і блюзнірськими, цинічними і малопопулярними – важливим є тільки саме запитання. З того часу, як людина перестала йти стежкою Гесіода і вдивлятися в світ аби там віднайти «походження богів», з того часу, коли не втрата чаючи зв’язку із трансцендентним людина поставила собі запитання про власне походження – звідти почався небувалий ріст людської гідності, справжня революція, пристрасть до творення і пізнання. Кожен, так як і все людство у свій час, на зорі дитинства поставив собі фундаментальне питання «звідки я взявся?», від чого виховані комсомолом і пивом жигулівським попередні покоління тільки червоніли і кашляли.
І ніби все зрозуміло. Ми – створіння розумні, вінець творіння, все дано нам, ми – центр світу – хто такого не відчував в ранній юності? Цивілізація по цій геоцентричній моделі довго жила, утверджуючись в силах і знанні про «центр». Яким же був глибокий удар «коперніканського перевороту», як же було боляче усвідомлювати, що людство живе на одній із «не центрових» планет, а Сонце зовсім не крутиться навколо нас, а навпаки – ми навколо нього. За такий біль, за образу життя «на одній із орбіт» варто когось спалити. Правду тяжко сприймати, але людство, на щастя вирішило дорослішати і розвиватися по новій, більш істинній моделі – геліоцентричній, і мислити так само, докладно знаючи яким недосконалим інструментом можна користуватися на хоч і благодатній, та все ж периферії цієї Сонячної системи. Змінилася етика, егоїзму поменшало, відчуття значимості змінилося – замість інфантильного відчуття своєї «центральності» на зміну поволі приходить відчуття своєї «дивної невипадкової унікальності». Поволі людство почало звикати що є ще інші сонячні системи, а ми узагалі на краю Галактики, яких також безліч – живемо на краю, на «підніжці космічного автобуса», здається що Сам Господь іноді забуває що ми є. Таке приниження і розгублення призвело до ще іншого наповнення людської гідності – так і не знайшовши відповідь на запитання «звідки я взявся?» ми приступили до нового запитання «хто ми?». Не втрачаючи зв’язку із трансцендентним і знаючи про свою периферійність ми все ж розвинули волю до нового творення, бо ствердили, що наміри наші благі, а за суттю своєю ми такі ж творці як і Сам Творець. Замість відчуття своєї «дивної невипадкової унікальності» поволі приходить усвідомлення своєї «дивної невипадкової шляхетності», цивілізація поступово виростає із юності в дієву незіпсовану молодість, де має місце розумна розважлива практика, а справжній культ розуму дає ту насолоду, коли відповіді на запитання поволі знаходяться. Оскільки катастрофи мають таку здатність чергуватися, то ніхто наступного «психоаналітичного перевороту» не чекав.
Вже доволі молода цивілізація отримала чергового ляпаса – австрійський лікар стверджував, що основою поведінки людини розум не є, а свідоме займає малесеньку, нікчемну частку в житті. Визнати, що ти «шматок м’яса», хоч і одухотвореного надзвичайно складно. Страждання, зумовлені тим, що шановне шляхетне товариство в більшості випадків керувалося не своїм світлим розумом, а темним і архаїчним нашаруванням біологічної історії, що перебуває в постійній змові зі шлунком та геніталіями призвело до болю. Але поволі привело також і до розуміння, що «всі ми люди», а невід’ємні сутнісні ознаки, навіть такі, що тлумачаться як шкідливі чи негативні і недосконалі є підставою для того, аби ще більшим поставити п’єдестал людині. Людині, що проривається крізь нетрі свого невідомого походження, що живе на краю світу і в свідомості перебуває лиш окремі миті свого життя. Всі раніше поставлені питання, а особливо свіже «в чому смисл життя?» зводять з розуму. Народи і нації знищують один одного, по черзі впадаючи в лапи то Еросу, то Танатосу – жорстоко експериментуючи на «сирому м’ясі», аби заглушити той біль, котрий принесла із собою «психоаналітична революція». Зрештою, якось більш-менш, хоч ще і не всі – прийшли до розуміння цінності самої «екзистенції», самого життя. Не втрачаючи зв’язку із трансцендентним, з’ясувалося, що смисл може бути не тільки віднайденим, але і вкладеним, що на світі люди живуть не тільки «для того, що б», але й «тому, що народилися», що сама приналежність до людського роду – абсолютно достатня необхідна умова для високого вшанування гідності і права. Потроху заводяться балачки про ймовірність душі у вищих тварин, вже витерли пилюку із писанини Арістотеля, де йдеться про «вегетативну», «чуттєву» і «розумну» душу…
Чи це просто мариться чи то дійсно чути в повітрі запахи нової світоглядної революції… Ми не знаємо, чи оті страшні дитячі мультфільми свідчать про підготовку молодого покоління до зустрічі з позапланетними цивілізаціями, паралельними світами. Нас і так вже «порадували» звісткою, що кількість інтелекту у Всесвіті є сталим числом… А може, нас готують до того, що кіборги та андроїди є значно досконаліші, аніж ми. Ми не знаємо. Знаємо тільки одне – буде дуже боляче. Буде так боліти, що захочеться прийняти ліки, а винуватців болю спалити на вогнищі. Важливо пам’ятати – біль можна подолати тільки прийнявши його і здійснити новий ривок в розвитку і розумінні своєї власної гідності, не втрачаючи зв'язок із трансцендентним… Щоб бути таким локомотивом розвитку, мусимо бути на вістрі нового нестандартного унікального і парадоксального погляду на нас самих.
Навіть якщо це буде на краю Всесвіту, в Івано-Франківську, в жовтні 2013 року від Різдва Христового і знову буде стосуватися технологій, розваг і проектів – TEDx.
Ігор Ткач, інформаційний аналітик,
спеціальний кореспондент газети «Вікна»
