Те, що відбувається в Україні, дуже схоже на путч. Янукович цілий день мовчав і не давав жодних оцінок ситуації. Прем’єр розгублено розводить руками і не знає, що говорити. Глава Адміністрації чи то вже у відставці, чи на межі відставки. Натомість говорять силовики, впевнено беручи владу в свої руки, а також нагороджуючи тумаками невдоволених. Україна перетворилася на казан, в якому киплять пристрасті.
Насправді у мене є чимало запитань до всіх учасників конфлікту. До влади і до президента – найбільше. Він мав би ще у першій половині дня звернутися до народу зі зверненням, пояснити ситуацію, назвати винних або хоча би терміни, коли їх буде названо. Так робиться в усьому цивілізованому світі. Це потрібно не тим, хто стоять на майданах, і не постраждалим. Це потрібно принаймні для пояснення офіційної позиції. Увечері давати пояснення - вже пізно. Тим більше пояснення настільки емоційно слабке і без конкретики. Адже це ситуація, за якої порушено ряд статтей Конституції.
Чому президент не скликав Раду національної безпеки і оборони? Чому не полетіли голови, погони та інші частини туалету тих дебілів (або навпаки – мудрагелів), які віддавали накази? Не виконавців, а саме ініціаторів? Бо мені особисто важко уявити Януковича, який – маючи настільки витончений інстинкт самозбереження – віддає самовбивчий наказ розганяти Майдан. Тим більше, мені важко уявити сибарита Януковича, який цей наказ віддає о 4 ранку. Але ж хтось узяв на себе сміливість виступити від його імені? В цій країні не так багато людей можуть дозволити собі таку сміливість.
Одним словом, ситуація нагадує мені не 2004 і не 2002 рік, а 1991: ГКЧП, Форос. Лише по телебаченню замість “Лебединого озера” – розважальні програми. Прогрес?
До влади замість “голубів миру” рвуться “яструби війни”? В опозиції гору також беруть свої “яструби”, які прагнуть силового вирішення ситуації? Та ще й обидві сторони - за підтримки зовнішніх спонсорів?
Ситуацію доведено до стану втрати владою легітимності. Запущено механізм саморуйнації держави. Якщо проблеми будуть і надалі вирішуватися силовим шляхом, то це загрожуватиме розколом країни, бо я не уявляю, що робитимуть прихильники нинішньої влади зі Львовом, Франківськом, Луцьком, Тернополем і навіть Вінницею і Житомиром. З іншого боку – навряд чи Донецьк, Луганськ, Крим пристануть на бік опозиції. Така вже у нас натура. “Ось вам незалежність!” – сказав нам Господь Бог. - “Дайте дві!!!” – попросили ми.
Найгірше те, що обидві “незалежності” будуть перебувати під зовнішнім управлінням. Саме цього дуже би не хотілося допустити.
Сьогодні я переглянув своє ставлення до тієї конструкції, яка гордо іменується “владою”. Я вірив, що їй можна додати підпорок, завісити фасад гарними баннерами із рекламою європейських товарів – і вона ще простоїть не один рік. Бачу, що я помилявся. Вчора вночі у мене була дискусія з шановними Османом Пашаєвим та Наталею Лігачовою, ми мали повернутися до нашої дискусії 29 січня. Скажу одразу: не треба чекати так довго, ви виграли суперечку. Визнаю. Хоча якщо би не сьогоднішня ніч і було втілено той план, який мав втілюватися в життя (принаймні, який ще вчора увечері розглядався як реальний), можна було би говорити про чималу кількість позитивних моментів для України. Колись згодом напишу про це, але не зараз. Хтось дуже постарався, щоби цей позитивний план, що народився у кулуарах у Вільнюсі, не втілився.
Пам’ятаєте слова класика російської літератури про революції, які не варті сліз дитини? Сьогодні було побито дітей, студентів, ровесників Незалежності, людей, що прийшли не лише в громадське активне життя, а й у цей світ в умовах самостійної держави. Теоретично розумію, що там у цей час могли бути і мої діти, які минулими днями неодноразово виходили на Майдан. Це був їх вибір, їх емоційне і громадянське вираження. Я не забороняв їм цього – тому що пам’ятаю, як у їх віці виходив на аналогічні мітинги проти Радянської влади. Більше того: я вважав і вважаю, що саме в цьому молодіжному середовищі народжуються українські політики нового зразка, нової формації, нового способу мислення – покоління “пост-91”.
Переглянувши своє ставлення до влади, я не змінив свого ставлення до опозиції. Я й досі стверджую, що не бачу в цьому середовищі людини, адекватної і співмірної тим завданням, які сьогодні диктує час. Я не бачу команди однодумців і стрункої програми дій. І дуже боюся, що їх перемога призведе до повторення ситуації, яка склалася у арабських країнах після “весни” 2011 року. Як казав один мій приятель, страшніше організованої злочинності може бути тільки неорганізована злочинність”. Найбільше мене лякає те, що будь-яка їх риторика обов’язково зводиться до питання Межигір’я. Тобто – за Фройдом – їх амбіціями керують заздрість і відчуття ресурсного голоду. Ми вже це проходили у 2005 – 2009 роках.
Єдина надія у мене на те, що за пару років з’явиться нова якість політики і політиків, яку принесе з собою та молодь, яка вийшла на Майдан. Я не хочу вмонтовуватися в нову дійсність чи в нові команди, у мене немає політичних амбіцій і планів на те, аби отримати якийсь мандат чи портфель. Я ніколи не планував іти у владу, а моє коротке перебування у політиці викликало гостру відразу до партійної діяльності. Тому я буду простим спостерігачем ситуації. Наступного разу, бажаючи почути напівофіційну інтерпретацію того, що відбувається в країні, прошу звертатися не до мене. Я надто багато часу, сил і енергії потратив на те, щоби знаходити логіку в алогічних ситуаціях і пояснювати незбагненні кульбіти наших політиків, вкладаючи їх у прокрустове ложе законів політології. Надалі, думаю, Михайло Чечетов краще за мене зможе пояснити суть того, що відбувається: сьогодні ж він пояснив події минулої ночі – пояснив вдумливо, чітко, грамотно. Я би так не зміг.
Мені важко симпатизувати якомусь одному політичному табору – я не бачу правоти ні за одними, ні за іншими. І водночас у мене є чимало щирих друзів як в одному, так і в іншому таборі. У 2004-му я був відверто на стороні біло-блакитних і дуже довго залишався їх прибічником – цілих 11 років. Зараз я співчуваю тим, хто стоять на Майдані, глибоко співчуваю (бо йому - по-людськи - не позаздриш) президенту. І при цьому розумію, що правди нема ні за одними, ні за іншими. Бо ні та, ні інша сторона не творить справжній порядок денний.
Справжня повістка, на жаль, пишеться “яструбами”.
Кость Бондаренко,
ЧТИТАЙТЕ ТАКОЖ:
