Цю виставу останнього дня зими в Івано-Франківську дивився й син поета - Дмитро Стус і численний чиновницький та культурний бомонд міста. Подейкують, що цей сир-бор зібрали задля втілення ідеї Анатолія Грицана і Тараса Бенюкастворити в Івано-Франківську новий театр для молоді та юнацтва.
Місто дивилося СТУСа. «Новий театр» дебютував цим спектаклем цьогоріч 27 січня. Автори - Юрій Полєк, Тарас Бенюк та Юрій Пилипчук. У виставі використано вірші Василя Стуса та документальні матеріали Дмитра Стуса. І ось за місяць вистава виставлялася вдруге.
- Ты что, сука, по-человечески говорить не умеешь? — кричав гебіст.
- Замовчи, негiднику! Моя мова – мамина, - спокійно відповідав Василь Стус.
Вистава про останні дні поета на цій землі. В своєму кабінеті Гебіст (Тарас Бенюк) допитує Василя Стуса (Юрій Полєк). А довкола, а попід хмари, у віки лунає музика, лунає вірш, лунає вільна, як птах, Стусова душа (Юрій Пилипчук). Непростий і важкий діалог Поета та Влади, Свободи і Примусу, Таланту і Заздрості. Діалог Моцарта і Сальєрі. Кажуть Щербицький ненавидів цих шістдесятників, Стуса, Чорновола, Світличного, Дзюбу … Кажуть.
Кажуть, що народженому в один день з Богом дається чимало. Василь Стус народився у Святвечір 6 січня. Любов, слава, поезія… Щедро обдарував Всевишній талантами. І найперше талантом бути людиною.
Та чи дається доля? А доля? Доля від людей. Від людей, яких так щиро любив. Не вберегли. Розіпнули у холоді казематів. Розіпнули як Шевченка. З забороню писати. Творити. Не витримало серце. Не витримало серце холоду. Холоду людей. Холод переміг гарячу кров. Та не зламав. Воскресає у віршах поет, як у людині, що стає Людиною, щоразу воскресає Бог.
Актор і режисер-постановник Тарас Бенюк розповідає, що ідея поставити Стуса на сцені, інакшого, не такого, як досі, не давала спокою трьом молодим акторам багато років поспіль.
Яким вийшов образ Стуса у трактовці молодих акторів міста? Очевидно, що прагнули осучаснити поета: мій ровесник – Стус. Юний і запальний, вродливий і завзятий. І до безтями – талановитий. Себто, живий. І підтвердили цю тезу репліками епілогу: Стус – живий. Він живе серед нас.
Почали жваво і по-сучасному. Актори уже чекали глядачів, «мурликаючи» на сцені щось собі там медитативно-українське.
Кожен час має свій ритм. Сучасний ритм відрізняється від ритму шістдесятих років. Він набагато швидший. Ця ж вистава за темпоритмом нагадувала світанок ХХ століття, а метроном же взагалі вистукував ритм фільмів а ля Survivalhorror і нагнітав атмосферу страху і тривог.
Це створювало неабиякий дисонанс, неблагозвучність у сприйнятті того, що відбувається на сцені. І як наслідок, уже в швидкому часі емоційно закрило глядача від вистави: спектакль сам по собі, а глядач сам по собі. Як телевізор у хаті: може зараз щось буде цікавіше.
А цікавішого не було. Хіба, коли слідчий методично відважував Стусузамашні стусани. Та й то зовсім не зрозуміло з якого дива він так раптом завівся. Зрештою ніхто ж не відміняв, і в експериментальному чи молодому театрі теж, внутрішнього і зовнішнього виправдання сценічної дії.
Позаяк вистава поступово перетворювалася з драми у символічну, а затим - і взагалі в літературно-музичну композицію. Як результат - солянка усього і з усього. Тут було все: і трошки Гамлета, і трошки Моцарта з Сальєрі, трохи Месіанства, а позаяк - кривляння і комедіантства, коли Арлекін лупцює палицею П’єро в комедіях дель Арте.
Йому мали дати Нобелівську премію, а дали … карцер. «В карцере сидит человек, имя которого с любовью и поклонением будут повторять дети и внуки сегодняшних украинцев, — кричав видатний філолог, єврей Михаїл Хейфец, наглядачам. — Если вы замучите его, украинский народ неизбежно проклянет вас, как он до сих пор проклинает мучителей Шевченко. Они ведь тоже исполняли приказы своего начальства… »
Тарас Шевченко. Василь Стус. Обидва на цій землі були всього 47 років. Йому мали дати Нобелівську премію, а дали … карцер. І відправили у Вічність.
Шкода, бо таки вкотре хотіли виставою оживити Василя Стуса, а намалювали чергову … ікону. Ікону СТУСА. Стуса по-івано-франківськи.
Можливо ключ до постановки цієї вистави у віршах самого Василя Стуса. Наприклад,
«Ця п’єса почалася вже давно,
і лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен, власну сутність загубивши,
і дивиться, і грає, не живе.
Отож мені найщасливіша роль
дісталася в цій незнайомій п’єсі,
в якій я слова жодного не вчив
(сувора таємниця). …
…й одразу входжу в роль
загравши навпаки: мені б смітися –
Я плачу. Груди розпирає гнів
(маленьке перебільшення: сновиди
навіки врівноважені в чуттях) –
а я радію. Рушив катафалк –
а я втішаюся. Вилізши на повіз,
шаленствую: Хай славиться життя».
