Час від часу доля підкидує нам чудові знайомства. Вони ніби бонуси, які компенсують нам тисячі годин примусового виробничого спілкування з людьми сірими та нецікавими. Нещодавно я отримав черговий такий «бонус». Зовсім несподівано, перебуваючи з друзями у засніженому карпатському загумінку. На турбазі із сумнівним сервісом, задимленою колибою й викопним гардеробом замість рецепції.
Ми пили в барі текілу, Gluhwein і ґрейпфрутовий сік, дівчата сушили взуття на химерному обігрівачі і сперечалися щодо слова «глетчер». Дівчина Т. вважала, що «глетчер» - це синонім льодовика, а дівчина Н. стверджувала, що цим словом позначають геологічну мішанину криги і великого каміння. Раптом поряд із нашим столом виник бородань у товстезному яскраво-червоному светрі і дав вичерпну консультацію щодо глетчерів. Щодо глетчерів взагалі і глетчерів швайцарських. Щодо ще якихось неймовірно екзотичних і підступних глетчерів, що їх запам’ятати завадила суміш текіли з глінтвейном.
Ми прийняли ерудованого бороданя до свого кола. Він здивував нас, назвавшись учнем Джона Еберта, людини-легенди, прообраза багатьох персонажів голівудівських блокбастерів. У сімдесяті Еберт був особистим охоронцем президентів Форда і Картера, захистив право на три «чорні пояси», сертифіковані у Китаї, Кореї та Японії. Вивчав дихальні практики разом із дивовижними Леонардом Орром та Реймондом Моуді, чотири роки працював в Індії поряд із Матір’ю Терезою, отримав ступінь Майстра йоги «Yoga Nidra» і щире захоплення тисяч учнів і послідовників. Мені було відомо, що Еберт живе у Росії, але я вперше бачив того, хто бачив Еберта. Й не тільки бачив, але й – як він переконував наше тепле текілове товариство – спромігся потрапити на закриті тренінги Майстра, доступні лише для посвячених.
Того вечора ми вирішили слухати Учня так, як слухають лише Майстра. Можливо це було рішення не стільки наших інтелектів, скільки наших сердець, добрих від доброго алкоголю. Ми дозволили Учневі безборонно говорити про речі вищого плану, чого не дозволено в жодних традиціях Сходу і Заходу. Ми не намагалися знайти в його словах суперечності і помилки. Ми не зважали на огріхи у термінах і мовних зворотах. Наші дівчата авансували його казання найсексуальнішими посмішками. Нам сподобалася гра в чемних неофітів, таких собі «свіжих апостолів» заїжджого вчителя. Дехто з нас згадав давні часи...
Учень Еберта сказав нам, що Світло знаходиться поряд із Темрявою і ми погодилися з цією банальною правдою. Ми погодилися навіть з тим, що це було сказано урочисто. Він також повідомив нам, що ми живемо лише поверхнями. Він сказав, що здаватися глибокими нам допомагає либонь те, що вже накладено багато поверхонь, але ця конструкція не витримає випробування вічністю. Він запропонував нам відмовитися від накладання поверхонь й розпочати вирощувати цільний твердий кристал, якого не зруйнують пророковані випробування перед кінцем світу. Слухаючи це, я згадав афоризм Станіслава Єжі Леца: «Не сподівайтеся занадто багато від кінця світу». Зрештою, щодо кінця світу в мене є власні уявлення. Зокрема я чомусь впевнений, що в найближчі три століття цього шоу годі чекати. Ага.
Тим часом Учень вів (себто вчив) далі. Він сказав нам, що людина ніколи не є сама собою, а завше є кимось і це фатальне відчуження від себе потрібно подолати. Він запропонував нам припинити процес оцінювання навколишнього, а мислити паралельно подіям: «Бачу степ – співаю про степ, бачу верблюда – співаю про верблюда». Так, здається, відповідав кирґизький акин з анекдоту, коли туристи запитували його, про що це, власне, він співає.
Ми всі разом вирішили припинити процес оцінювання. Ми подивилися в телевізор, яким завбачливі власники турбази спорядили бар, і почали повторювати слогани політичних телереклам на зразок «Харі Рама, Харі Крішна!». Першою не витримала дівчина Т., свідомість якої зашпорталася на рекламному слогані одного з опозиційних блоків. Замість «скасувати депутатську недоторканність» вони прочитала в ритмі мантри «Скабзду Вату! Д’єбу Аську! Недо С...аніть!» і почала реготати. Чим зрозуміло, «висадила на ізмєну» усю групу тих, хто чемно і сконцентровано намагався припинити процес оцінювання.
Учень, треба віддати йому належне, реготав разом з нами. Тому ми налили йому текіли і вибачили всі згіршення його карми у всіх перевтіленнях протягом останніх трьох мільйонів років. Що було далі, розповісти важко. Особливо у такому дисциплінованому тексті, як ця есейка. Можливо, я зберуся з думками і втну відповідну текстову «шизофренію» у наступній подачі. А може й ні. Бо все ж таки поважаю Джона Еберта. Людину, в якої мали би бути ще й справжні учні.
