Мандри пострадянськими республіками сприяють роздумам та узагальненням. З часу адміністративного та політичного краху імперії минуло більше двох десятиліть. Але за ці десятиліття на просторах колишнього СРСР так і не з’явилося нічого самобутнього, нічого, що можна було б сприйняти за деталі славнозвісного «локомотиву історії». Поїзд в майбутнє їде без нас. А в країнах-уламках продовжуються безкінечні бійки за переділ влади та фінансових потоків. Колись західні політологи лякали нас перетворенням у «сіру зону». Тепер нас цим не злякаєш. Ми в ній живемо, у цій «сірій зоні». В ній можна знайти маленькі радощі життя, персональний комфорт і особисте свято. За умови, що не думаєш про щось більше.
У «сірій зоні» продукують дуже багато роздумів про те «що робити» і «хто винний». Джерело цього процесу – на радянських кухнях, де саморобні і професійні інтелектуали різних мастей та напрямків у напружено-безглуздих розмовах намагалися зрозуміти шлях і призначення народів, яким призначено жити на неозорих та незатишних просторах Євразії. Нічого мудрого ті давні розмови на кухнях не породили. Теперішні розмови на блогах, в соціальних мережах та в періодичних виданнях такі ж непродуктивні. Поки вони тривають, життя перетікає з одного відтінку сірого в інший. Воно тече за своїми правилами. Йому байдуже до наших теревенів.
«Сіру зону», частину якої називають Україною, населяють люди зі специфічним менталітетом. В них практично відсутнє те, що називають «базовою довірою до життя». Вони будують свої світи на базовій недовірі. Вони нікому не вірять. Не вірять владі, судам, сусідам, вчителям, друзям, родичам, філософам, протестним згромадженням і святим книгам. Базова недовіра допомагає вижити. Базова недовіра не дає змоги створювати нове і виробляти якісні речі. Базова недовіра сприяє збереженню архаїки і кланового соціального устрою.
Уся «сіра зона» просмерділа базовою недовірою. Зрада тут перестала бути випадком. Зрада у «сірій зоні» стала способом буття, способом подолання сірості. Зрадники – найцікавіші персонажі пострадянського світу. Тому зрадникам багато вибачають і довіряють їм громадянське майбутнє. Зрозуміло, що у «сірої зони» ніякого громадянського майбутнього немає.
В «сірій зоні» майже ніхто не працює на результат. Переважаюча більшість балдіє від самих процесів. Власне від самої тільки перспективи досягнення результату. Перспектива стає самодостатньою. Декого це дратує, але такою вже є традиція. Й нічого з цим не поробиш. Один знайомий історик припустив, що байдужість до результатів якось пов’язана з особливостями розвитку наших земель. Що постійні нашестя кочовиків знищували результати багаторічної праці й врешті-решт люди збайдужіли до всіх результатів. Особливо до позитивних, адже найбільше розчаровує втрата позитивного результату.
Коли я розповів про припущення історика психологам, вони з ним радикально не погодились. Їм, мовляв, набридли вічні намагання наших інтелектуалів підмінити психологію історією. Вони сказали, що байдужість до результатів витікає виключно з психології, а саме з домінуючого серед чоловіків «алкогенного» типу свідомості. Адже результатом будь-якої пиятики, навіть кількамісячної, є неминуче похмілля. Тобто, стан досить таки неприємний. Значить, треба якомога довше відтягувати момент отримання результату. А в ідеалі зовсім його уникати. Зробити процес вічним. Блискучим прикладом в тому плані є шлях нашої держави до Європи. Вже ніхто й не питає, коли ми станемо членами Євросоюзу. Всі розуміють, що ми «вічні вступники» і нам це просто по кайфу. Ми не в Європі, але ми в європейському процесі. У колективному євроінтеграційному оргазмі.
Ми зі співчуттям дивимося на Західну цивілізацію, люди якої стурбовані результатами і навіть оцінюють людей за результатами. Якби в Україні людей оцінювали за результатами (вам ще не смішно?), то у нас все би встало з ніг на голову. Скажімо, керівники фірм звільнили би з відповідальних посад своїх родичів та коханок, що нанесло би непоправну шкоду фундаментальним азійським принципам родинності і гаремності. А всіх урядовців і політиків прийшлося б розподілити поміж тюрмами і дурдомами. Хто б тоді нами правив? Які-небудь безликі успішні менеджери.
Той тип мислення, що стверджує позитивний результат як підставу та наріжний камінь якості, нам не підходить. Цей тип мислення чужий, холодний і неорганічний. Тому що при такому типі мислення ми повинні визнати успіхи інших. Повинні, рано чи пізно, визнати той принципово неможливий і нестерпний факт, що Всесвіт обертається не навколо нашого пупа. Що на білому світі є хтось миліший Богові. Хіба Всевишній може так фатально помилятися? Отож бо й воно…
Задамо собі питання: а чи може суспільство (або будь яка інша система, що складається з людей) будуватися на культі непрофесіоналізму? На невисловленому, але прийнятому більшістю, пріоритеті «свого хлопця» над фахівцем? В принципі, може. Певний час і при певних зовнішніх умовах. Але рано чи пізно час вичерпується, а умови зникають. Після того, хочемо того чи не хочемо, приходить похмілля. Закінчується «перехідний період» і хтось жорстко каже: «Приїхали, шановане панство, злізайте!» А ті, кому кажуть, відповідають: «Не зліземо! Хоч вбийте, але не зліземо!» Тоді коней випрягають, кучер тікає, а фіра з впертими пасажирами залишається стояти на дорозі. Ті, хто сидить в тій самотній фірі, можуть скільки завгодно тішити себе ілюзіями вищості і перспективності, можливостями реформ і революцій та подібною до цього ахінеєю. Фіра все одно нікуди не поїде. Тому що вона фіра, а не мерседес. Крапка.
Володимир Єшкілєв
